Дені Дідро - Жак-фаталіст

не всі. Іноді, оглядаючи мене з голови до п'ят так замилувано, як ніколи не траплялося мені бачити в жодної жінки, вона казала мені:

— Яке велике щастя, що Бог покликав її до монастиря! У світі з таким обличчям вона занапастила б усіх чоловіків, на кого б тільки подивилася, і сама загинула б разом з ними. Бог усе на добре робить.

Тим часом ми йшли до її келії. Я збиралась покинути її, але вона взяла мене за руку й сказала:

— Уже надто пізно, щоб починати вашу історію в монастирі св. Марії та Льоншанському, але все ж зайдіть, дасте мені маленький урок на клавесині.

Я ввійшла. За одну мить вона відкрила клавесин, наготувала ноти, підсунула стільця, бо була жвава. Я сіла. Вона боялася, щоб я не змерзла, зняла з крісла подушку, поклала її переді мною, нахилилась, узяла мої ноги й поставила на неї. Сама сіла позаду на стільця й схилилася на спинку. Спочатку я брала акорди, потім заграла кілька речей Куперена[32], Рамо[33], Скарлатті[34] — тим часом вона підняла край покривала в мене на шиї, її рука лягла мені на голе плече, а кінці пальців дісталися моїх грудей. Вона зітхала, була ніби пригнічена, дихала важко; рука, що вона в мене на плечі тримала, спочатку дуже тиснула його, а потім зовсім перестала, так ніби не стало в ній сили й життя, і її голова впала на мою голову. Справді, ця дивачка була неймовірно чутлива і якнайпалкіше кохалася в музиці — я не знала, щоб на когось іншого музика справляла таке дивне враження.

Так розважалися ми немудро й приємно, коли це двері раптом з грюкотом розчинились. Я злякалась, настоятелька також. То була та навісна сестра Тереза, розхристана, з каламутними очима. Вона оглянула нас одну й другу з дуже чудною пильністю. Губи в неї тремтіли, вона не могла говорити. Проте схаменулась і кинулась настоятельці до ніг. Я й собі почала просити й знову здобула їй прощення, але настоятелька заявила якнайтвердіше, що це прощає сестру Терезу востаннє, принаймні провини такого роду, і ми обидві разом вийшли.

По дорозі до своїх келій я сказала їй:

— Люба сестро, стережіться, ви розгніваєте паніматку. Я вас не покину, але ви вичерпаєте мій вплив на неї, а мені тяжко буде, що не зможу нічим допомогти ні вам, ні кому іншому. Що у вас на думці?

Ніякої відповіді.

— Чому ви боїтеся мене?

Ніякої відповіді.

— Хіба паніматка не може нас обох однаково любити?

— Ні, ні, — відповіла вона мені бурхливо, — цього не може бути! Невдовзі я обридну їй, а через те з горя помру. Ох, навіщо ви прийшли сюди? Тут ви щасливою довго не будете, я певна цього, а я буду нещасною довіку.

— То велике, звісно, нещастя, — сказала я, — втратити зичливість своєї настоятельки, але я ще більше нещастя знаю — заробити таку неласку, а ви ж собі нічим не можете докорити.

— Коли б то!

— Коли ж ви самі знаєте провину за собою, то треба виправити її, а найпевніший до цього спосіб — терпляче прийняти кару за неї.

— Не можу, не можу! Та й чи їй карати мене!

— Чи їй, сестро Терезо? Хіба годиться так казати про настоятельку? Недобре це, ви втрачаєте здоровий глузд. Я певна, що ця провина багато більша за ті, якими ви собі докоряєте.

— Ох, коли б то, — мовила вона знову, — коли б то!..

І ми розлучились — вона пішла до своєї келії горювати, а я до своєї поміркувати про те, якими дивними бувають жінки. Ось вони, наслідки самотництва. Людина народжується для того, щоб жити в суспільстві. Відірвіть її, відокремте її від нього — у неї піде розлад у поняттях, характер у неї зіпсується, безліч дивних уподобань постане у неї в серці, чудернацькі думки заполонять її розум, забуяють у ньому, як терни на дикому полі. Поселіть людину в лісі — вона лютою стане, а ще гірше в монастирі, де над нею тяжить безвихідь і рабство, — адже в лісі вона вільна, а в монастирі — раб. Мабуть, для самотності потрібно більшої душевної витривалості, аніж для злиднів: злидні принижують, самотність спотворює. Як краще жити — у впослідженні чи божевіллі? Цього не зважуюсь розв'язати, але того й того треба уникати.

Настоятельчина прихильність до мене, бачила я, день у день зростала. Я весь час була у неї в келії або вона в мене. Бувало, тільки нездужається мені трохи, вона в лікарню клала мене, звільняла від відправ, посилала рано спати, забороняла молитися вранці. У хорі, в трапезній, на відпочинку — скрізь вона добирала способу виявити мені свою приязнь. Коли траплявся в хорі вірш якогось пристрасного чи ніжного змісту, вона співала його, звертаючись до мене, або дивилася на мене, коли інший хто співав. У трапезній присилала мені щось смачненьке з того, що їй подавали, на відпочинку обіймала мене за стан, казала мені ніжні й ґречні слова. З усього, що було даровано їй, я мала свою частку — із шоколаду, цукру, кави, лікерів, тютюну, білизни, хусточок. Зі своєї келії вона віддала мені естампи, посуд, меблі й усякі приємні й корисні речей, щоб я прикрасила свою келію. Тільки відлучалась я куди-небудь на хвилинку, вона майже завжди знаходила, повернувшись, якийсь дарунок. Я йшла подякувати їй, і вона така рада була, що й висловити годі — обіймала мене, голубила, на коліна мене садовила, розповідала про всякі монастирські таємниці й обіцяла, що, коли любитиму її, буду набагато щасливішою, ніж коли б жила серед мирян. По тому спинялась, дивилась на мене зворушено й казала:

— Чи любите мене, сестро Сюзанно?

— Як же можу я не любити вас? Дуже невдячна була б у мене тоді душа.

— То правда.

— Ви ж така добра.

— Скажіть — захоплена вами…

І, кажучи це, цілувала мене в очі, рука, що нею обіймала мене, дужче стискалася, а та, що на коліно мені спиралася, напружувалася; вона пригортала мене до себе, обличчям до обличчя, зітхала, відхилялася на стільці, тремтіла, — ніби звірити мені щось хотіла, тільки не зважувалась; плакала й потім казала мені:

— Ох, не любите ви мене, сестро Сюзанно!

— Я не люблю вас, паніматонько?

— Ні.

— Скажіть же мені, чим я мушу довести свою любов?

— Мусите самі здогадатися.

— Гадаю і не здогадуюсь.

Тим часом вона тягнула собі на шию покривала, клала мою руку собі на груди, мовчала, і я мовчала