знаю про її батька, і я їй кажу, що знаю лише те, що одного дня у Провені він спустився в підземелля, а я пишу історичний нарис про цю місцевість. Вона страшенно здивована, ніколи не думала, що її батько був у Провені. Він, звісно, служив у драгунах, але облишив службу 1895 року, ще до її народження. Купив цю хатину в Осері й 1898 року одружився з місцевою дівчиною, яка мала деякий власний статок. Її мати померла 1915 року, коли їй було п’ять років. Що стосується батька, то з 1935 року він зник. Зник буквально. Поїхав до Парижу, як це він звичайно робив принаймні двічі на рік, і більше вона про нього нічого не чула. Місцева жандармерія телеграфувала до Парижу — випарувався. Ствердження ймовірної смерти. І так наша панна залишилася сама і взялася працювати, тому що спадок по батькові був незначний. Очевидно, їй не вдалося знайти собі чоловіка, з її зітхань я зрозумів, що в неї був роман, єдиний у її житті, який закінчився погано. ‘І ця постійна туга, цей постійний докір сумління, месьє Арденті, що я нічого не знаю про бідного татуся, не знаю навіть, де його могилка, якщо вона десь є’. Їй хотілося говорити про нього: він був такий ласкавий, спокійний, методичний, такий освічений. Він цілими днями просиджував у своєму кабінеті нагорі, на піддашші, читаючи і пишучи. А крім того трохи працював у садку, іноді перекидався кількома словами з аптекарем — який вже теж помер. Іноді, як вона вже говорила, їхав до Парижу, — у справах, як він висловлювався. Але кожного разу повертався з кількома пакунками книжок. Його невеликий кабінет ще далі ними переповнений, вона охоче мені його покаже. Ми піднялися нагору. Чиста і впорядкована кімнатка, де панна Інґольф дотепер раз на тиждень незмінно витирала пилюку, мамі вона могла носити квітки на цвинтар, а для бідного татуся могла робити тільки це. Все так, як залишив він, їй жаль, що вона не вчилася і тепер не може прочитати ці книги, але усе це старофранцузькою, латиною, німецькою, навіть російською, адже татусь народився і провів дитинство в Росії, він був сином працівника французького посольства. Бібліотека містила сотню томів, в основному (на мою втіху) про процес над тамплієрами, приміром, Monumens historiques relatifs à la condamnation des chevalier du Temple Ренуара, видані 1813 року, антикварна річ. Чимало томів про тайнопис, колекція, достойна криптолога, кілька томів з палеографії та історії дипломатії. Був тут також ґросбух зі старими рахунками, і коли я почав його гортати, то знайшов один запис, який примусив мене аж підстрибнути: він стосувався продажу футляра, без інших уточнень і без імені покупця. Цифри не згадувалися, але запис був датований 1895 роком, а відразу після того йшли точні рахунки, головна рахункова книжка обережного добродія, який обачливо порядкував своїми заощадженнями. Кілька записів про придбання книг у паризьких антикварів. Хід подій для мене прояснювався: Інґольф знаходить у підземеллі золоту шабатурку, інкрустовану самоцвітами, не роздумуючи навіть миті, стромляє її собі під куртку, піднімається нагору — й ні пари з вуст своїм товаришам. Удома знаходить усередині пергамен, це здається мені очевидним. Він їде до Парижу, йде до якогось антиквара, лихваря чи колекціонера і, продавши шабатурку, хай навіть за нижчу від її вартости ціну, стає більш-менш заможним. Але цього йому не досить, він облишає службу, поселяється на селі й починає купувати книги та вивчати пергамен. В ньому, либонь, уже жив шукач скарбів, інакше він не лазив би підземеллями Провену, і йому, видно, вистачило освіти, аби наважитися самому взятися за розшифрування того, що він знайшов. Він працює спокійно, без турбот, як одержима ідеєю людина, більше тридцяти років. Чи розповідав він комусь про свої знахідки? Хто його зна. У кожному разі, 1935 року він, мабуть, відчув, що натрапив на слід, або ж навпаки, опинився в тупику, тому що вирішує звернутися до когось, аби розповісти те, що знає, або почути те, чого не знає. Але те, що він знає, було, мабуть, такою страхітливою таємницею, що той хтось, до кого він звертається, прибирає його. Однак повернімось на піддашшя. Поки що треба було з’ясувати, чи не залишив Інґольф якогось сліду. Я сказав ласкавій панні, що, можливо, вивчаючи книжки її батька, я зміг би знайти якийсь слід його відкриттів у Провені, щоб широко згадати його у своїй праці. Вона зраділа, готова на все заради бідного татуся, дозволила мені залишитись там цілий пополудень і повернутися наступного дня, якщо буде необхідно, принесла мені кави, увімкнула світло і повернулася в садок, залишаючи мене господарем становища. Кімната мала гладкі білі стіни, там не було комодів, скринь, схованок, де я міг би шукати, але я не знехтував нічим, прискіпливо оглянув нечисленні меблі, зазирнув у єдину шафу, майже порожню, де був лише якийсь одяг, що пахнув нафталіном, обернув три чи чотири картини з пейзажами. Я заощаджу вам деталей, скажу тільки, що працював я на совість, набивку диванів не лише промацав, а й встромляв у неї голки, аби дізнатися, чи не заховані там чужорідні тіла…»
Я зрозумів, що полковник проводив час не лише на полях битв.
«Залишались тільки книги, в кожному випадку, мені треба було записати собі їх назви і перевірити, чи не було нотаток на полях, підкреслень, якоїсь вказівки… І тут я незграбно взяв до рук старовинний том у важкій оправі, він упав — і з нього випав записаний від руки аркуш. Судячи з якости зшиткового паперу і чорнила, він не міг бути надто старий, він міг бути написаний в останні роки життя Інґольфа. Я ледь глянув на нього і раптом помітив напис на полі: „Провен, 1894 рік“. Можете уявити собі моє хвилювання, наплив почуттів, що охопив мене… Я зрозумів, що Інґольф поїхав з оригіналом пергамену до Парижу, а те, що було написане на цьому листку, було його копією… Я не вагався ані миті. Панна Інґольф роками витирала пилюку з книжок, але цієї картки ніколи не бачила, інакше вона б мені про неї сказала. Гаразд, вона її й не бачитиме. Світ ділиться на переможців і переможених. У моєму житті було вже достатньо поразок, цього разу я повинен був схопити фортуну за чуба. Я взяв картку і поклав собі до кишені. Я попрощався з панною Інґольф, кажучи їй, що не знайшов нічого цікавого, але що згадаю її батька, якщо щось напишу, і вона мене
