Густав Майрінк - Ґолем

Я рушив у тому напрямку, звідки прийшов; напомацки брів крізь густий туман почерез сонні площі, повз барокові фасади будинків, чорні пам’ятники, які нараз погрозливо вигулькували з пітьми, самотні сторожки. Тьмяне мерехтіння ліхтаря розросталося в імлі до велетенських, фантастичних, веселково-світляних кіл, потім ставало немов блідо-жовтим, гострим оком і розтавало в повітрі позад мене.

Ногою я намацував широкі, кам’яні сходи, усіяні жорствою. Де я? Якась глибока колія стрімко веде догори? Гладкий садовий мур обабіч? Голе гілля дерева звисає над муром. Ніби з неба росте — стовбур ховається за стіною туману.

Кілька сухих, крихких гілочок з хрускотом обламуються, зачепившись за мій капелюх, скочуються з пальта в імлисту, сіру безодню під моїми ногами.

Хтозна звідки з’являється промениста цятка: самотній світлячок у далині… десь… загадковий… між небом і землею…

Я, мабуть, заблукав. Це могла бути лише «стара замкова стежка» попід схилами садів Фюрстенберґа…

Глина під ногами. Мощена бруківкою дорога.

Могутня тінь вивищується наді мною, голова в чорному гостроносому ковпаку: Даліборка — Голодна Вежа, там колись скніли в’язні, тоді як у долині, в Оленячому Урочищі, влаштовували лови королі.

Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни… і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.

Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.

Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.

Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.

Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив — усюди натикався на огорожу.

Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу… Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше… Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?

Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим, нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову вбік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.

Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.

Він мене, певно, не бачить.

Я стукаю у шибку.

Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.

Я надарма чекаю.

Гримаю у двері — ніхто не відчиняє…

Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу…

Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді. Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди…

Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.

Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.

У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова, марна кельнерка з вічною, недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом та жовтим качиним носом!

Крізь зачинені двері з матово-червоними портьєрами голоси відвідувачів у сусідній кімнаті долинали, наче приглушене дзижчання бджолиного рою.

Фрізландер у приплюснутому капелюсі з прямими крисами, зі своїми мушкетерськими вусами й борідкою, свинцево-сірим кольором обличчя та рубцем під оком був схожий на голландця-потопельника з якогось давно забутого століття.

Йосуа Прокоп, заткнувши вилку собі в довгі кучері, без упину барабанив по столу страхітливо довгими, кістлявими пальцями й зачудовано придивлявся, як Цвак намагався натягнути на пузату пляшку араку пурпурове пальтечко ляльки-маріонетки.

— Це буде Бабінський, — повагом пояснив мені Фрізландер. — Не знаєте, хто такий Бабінський? Цваку, поясніть Пернатові, хто такий Бабінський!

— Бабінський був колись знаменитим празьким розбійником, — одразу підхопив Цвак, ні на мить не відриваючись від роботи. — Багато років він безкарно займався своїм ганебним ремеслом. Та помалу заможним родинам почало впадати в око, що то один, то інший родич не з’являвся до столу й більше ніхто його не бачив.

Спершу про це, щоправда, розмовляли мало, бо справа мала й позитивний бік — менше ротів годувати; але й не можна залишати поза увагою власне реноме в суспільстві, яке легко могло постраждати від розмаїтих пліток.

Надто коли йшлося про безслідне зникнення доньок на виданні.

До того ж, і самоповага вимагала відповідного піклування про дотримання норм життя бюргерської родини.

Дедалі частіше в газетах з’являлися оголошення: «Повернись, я все прощу!» — обставина, якої Бабінський, легковажний, як більшість убивць, не врахував — і почали, зрештою, привертати загальну увагу.

У мальовничому селі Кртш біля Праги Бабінський, який був романтиком у душі, завдяки своїй невтомній праці звив собі з часом маленьке затишне гніздечко — хатинку, що сяяла чистотою, а перед нею — садочок з пишною геранню.

А що його прибутки не давали йому змоги розширяти свій ґешефт, він був змушений десь ховати свої жертви, та так, аби це не впадало у вічі. Тож замість квітів, у яких так кохався, засіяв травою непримітний могильний насип — у разі потреби, залежно від обставин та пори року, його можна було без зусиль подовжувати.

На цьому святому місці після денних трудів Бабінський полюбляв щовечора сидіти в променях призахідного сонця і награвати на флейті сумовиті пісеньки…

— Стій! — грубо урвав Цвака Йосуа Прокоп, вийняв з кишені ключа від помешкання, приклав до рота, наче кларнет, і замугикав:

— Цімцерлім цамбусля… дех…

— Ви там були, що так добре знаєте мелодію? — здивувався Фрізландер.

Прокоп злісно зиркнув на нього.

— Ні. Надто вже давно тому жив Бабінський… А те, що він міг тоді награвати, я, як композитор, знаю достеменно… Ви ж у музиці нічого не тямите… Цімцерлім цамбусля… дех…

Цвак захоплено дослухав Прокопа, доки той сховав ключа до кишені, і повів далі свою розповідь:

— Горбик ріс та й ріс, це зрештою запідозріли сусіди. Одному поліцаєві з передмістя Жижково, який здалеку випадково побачив, як Бабінський саме душив шляхетну літню пані, належить заслуга в припиненні раз і назавжди злочинної діяльності того нелюда.

Бабінського арештували в його Тускулумі[5], оазі багатійських вілл.

Суд» враховуючи славу Бабінського як пом’якшувальну обставину, засудив його до смертної кари через повішення, зобов’язавши фірму Братів Ляйпен Мотузки і линви всіх розмірів доставити потрібні для страти причандалля, які є в асортименті фірми. Одержати товар за помірну плату