Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.

– Далі вже не залишилося, мабуть, такої грані людського життя, до якої не були б причетні й щури?

– Усе це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки зіллялися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану. Вже навіть службу безпеки щурів стали посідати не щури, а люди!

– Люди берегли щурів від людей! – Я не міг надивуватися. – Жахливішого маразму годі придумати.

– Служба безпеки вистежувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу – «вистежувала?» Вистежує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів. Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти успадковують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього, і пишуть на них доноси.

– Здається, хтось стукає, – втрутилася дівчина.

Полковник замовк і навшпиньки, з револьвером у руках прокрався в сіни. Стукіт був тихим і несміливим.

– Хто там?

– Та це я, ваш сусід!

– Ви самі?

– Сам.

Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисуватому черепі білів ріденький пушок.

– Це наш сусід пан Крупа, – познайомив нас полковник. – Як це ви наважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?

– Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.

– Щури?… То ви їхній… е-е…

– Парламентарій, – докінчив пан Крупа. – Прийшли до мене і сказали, аби я передав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у Спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…

– Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.

– Я бачу, ви щось серйозне затіяли, – сказав, киваючи на автомат. – Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.

– Вони нам обіцяють життя? – розсміявся полковник. – Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?

– Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були бисьте такі ласкаві прийняти й мене до своєї компанії?

– Що, пане Крупа? – здивувався господар. – Ви хочете пристати до заколотників?

– Е-е, видіте, добродію… Життя моє вже доходить кресу. І мені його не шкода. Але шкода мого сина і таких, як він, хлопчаків, що служать оцій наволочі. Я тих шляктрафських смердюхів ненавиджу так сильно, що готовий голими руками їх розшарпати. А як дістану ще якогось револьвера, то вже дам собі раду.

– Пане Крупа, – обняв його полковник, – ви справжній патріот. Я безмежно радий, що мої надії справдилися – ми в цьому місті не самотні. Ворог не всіх іще задурманив.

Пан Крупа отримав револьвера і став його захоплено ґлянцувати рукавом.

– Ви бодай стріляти вмієте? – поцікавився полковник.

– В тирі я стріляв непогано.

Полковник усміхнувся. Потім спустився до підвалу і виніс загорнуті в лахи автомати. Гострий запах дусту розлився по хаті. Мені дістався вогнемет. По короткій нараді ми вирішили ще й обвішатися гранатами, домовившись пустити їх у діло лише після того, як випорожнимо візок. У візку знаходилися два запасні балони з пальним, чимало автоматних дисків, пакунок з тротилом і сувій бікфордового шнура.

Мені помогли примощувати за спиною балон з вогнеметом і показали, де натискати, щоб виривалося полум’я.

– Нате вам ще револьвера, – сказав мені полковник. – Але бережіть його до останнього. Між іншим, у підвалі я маю ще кільканадцять пляшок з пальним. Шкода залишати.

– Чого ж ви чекаєте? – здивувався я. – Несіть їх хутчіше!

– Це надто небезпечно. При ударі вони самозапалюються. Не дай боже, візок перекинеться – й нам капут.

– Тоді ми їх постараємося позбутись у першу чергу, – сказав Крупа. – А за візком я вже припильную.

– Може, ви й маєте рацію, – погодився полковник. – Шкода, аби добро пропадало.

Ящик з пляшками поклали зверху на візок і накрили коцом.

4

Коли ми вийшли на подвір’я, нас зустріло гучне виття тисяч вищирених пащек. Величезна сіра армія загатила вулицю. Пролунав свист, і вона пішла в атаку. Зелений паркан умить посірів.

– Кидайте пляшки! – звелів полковник.

Пляшки упали в саме клубовисько і – не розбилися. М’які щурячі спини спружинили, тепер пляшки перекочувалися вперед-назад, навіть не торкаючись землі.

– Ах, то ви так! – вигукнув полковник. – Ану, Віолько, вогонь!

Автоматні черги врізалися в саму гущу збурунених тіл, шматуючи їх і розбризкуючи криваві фляки разом із клаптями шерсті. Кулі розтрощили пляшки, і нарешті сіре море спалахнуло таким яскравим полум’ям, аж любо було дивитися. Та їхні командири були теж не в тім’я биті і гнали своє пойняте вогнем військо просто на нас. Крупа хутенько від’їхав з візком назад, а я підсік вогнем ряди щурячих камікадзе. Тепер горіли не тільки щури, а й земля довкола них.

Паркан завалився і впав, хлюпнувши в наш бік густу хвилю смороду. Щури відступили, залишивши по собі гори обвуглених трупів. Пан Крупа кинув їм навздогін ще пару пляшок. Дорога на вулицю звільнилася, але земля ще палахкотіла, і їхати через неї візком було б нерозважно.

– Не мусимо йти просто, – сказав Крупа. – Можемо і в обхід. Ходімо через моє подвір’я.

Так ми і вчинили. Попереду йшли батько з дочкою, посередині Крупа з візком, а я прикривав їх ззаду.

Щури якусь хвилю спостерігали за нами на безпечній відстані, але, коли ми вийшли на вулицю й рушили в напрямку центру, посунули за нами, увесь час зберігаючи дистанцію.

Мене весь час не покидала думка, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де саме їхній проводир, і метнути туди пляшку!

Я поділився своїми роздумами з товаришами, і полковник сказав:

– Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій.

Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний