Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

і вже з тремтінням чекав, що буде далі. А дід сидів, покусуючи нігті, й уважно дослухався до пихкання бабуні. Ось вона входить до кімнати, роздягається; ось зарипіло її ліжко... тиша... мертва тиша. Раптом почулися пекельні зойки... один... другий...

Про те, що сталося, нам розповість сама бабуня.

Багато ще років після цього, щодня навідуючи свою подругу Тіббі Міннз, описувала вона свою «сутичку з чортом» приблизно такими словами:

— Так от, Тіббі, в ту проклятущу ніч мені ще звечора було щось не по собі. Прийшла ото я в спальню, роздяглась, склала вбрання, помолилась богу, запалила свічку, — бо я не можу спати без світла, — і лягла в постіль. Заплющивши очі, почала я молити Спасителя, щоб послав мені спокійний сон. Раптом щось плиг мені на груди! Від жаху я ледве змогла розкрити очі...

— Ні, ні, Тіббі, то був не сон. Я не спала... навіть не марила... То був сам сатана, з огидною хвостярою, з виряченими баньками та вищиреними іклами. Він схопив моє тлінне тіло своїми кігтями і вже збирався потягти до пекла...

— Надивившись на мене, він завищав і почав їздити по мені, наче я не людина, а поні; потім схопив за вуха й почав трусити мою голову так, що я мало не віддала богові душу. І  ввесь час у нього з очиськ летіли іскри... Я боялась, страх як боялась, люба Тіббі!.. А він продовжував знущатися з мене: крутив мені вуха, тикав пазурами межи очі, тягнув за коси, силкуючись здерти з мене очіпок і навіть... сорочку...

— А я все намагалася вимовити ім’я Всевишнього, та ні язик, ні розум не підкорялися мені. Нарешті я прошепотіла: «Згинь, сатано! Пропади!»

— Одразу ж він перестав гамселити по мені, вхопив з нічного столика мої штучні зуби, скочив на постіль і почав корчити мерзенні пики, то вставляючи, то виймаючи їх з своєї пащеки....

— Побачивши таку наругу над своєю приватною власністю, я скипіла й несамовито почала лупцювати його кулаками в мордяку, примовляючи: «Згинь, дияволе! Геть, проклятущий! Побий тебе сила господня!..»

— Не встигла я вимовити ім’я спасителя, як він скрутився, заверещав і, продовжуючи корчити пики, вискочив у двері, що я лишила на ніч прочиненими — для свіжого повітря... Я знову впала на постіль і, тремтячи з ніг до голови, стала шептати молитву, дякуючи милосердному за це чудесне спасіння.

— ...Не думайте, люба, що йому вдалося вкрасти мої щелепи. Ні, хвалити богові! Тільки той гаспид кинув їх, клятий, ...у мій нічний горщик.

17

В наступний четвер закінчувалися літні канікули. Кейт знову починала навчати малюків, а я мав іти до Академії. Той день я добре пам’ятаю — адже дідусь мій зовсім спохмурнів. Я теж навчивсь од нього киснути, як тільки щось не клеїлось, і чим старшим я ставав, тим більш охоплювала мене туга і нудьга.

Стояла тяжка спека. Бабуня зачинилась у кімнаті, а Мардок уникав зустрічі з батьками; він нишком працював у садку Далрімпля.

Дідусь наче й забув про своїх друзів; переписувати теж не було чого; лишалося — терпіти спеку й постійні гдирання батька. Старому не давали жити. Навіть позбавили бідолаху тютюну. Одного разу, сумно поглянувши на люльку, дід сказав:

— Навіщо жити, хлопчику... навіщо?

Наступного ранку, коли я одягався в своєму

закутку, а батько кляв за сніданком старого, до кухні раптом вбігла мама і закричала:

— Дід кудись зник!

Глибока тиша. Батько скипів від люті, потім сказав:

— Ну, це вже занадто. Щоб він був мені до обіду, інакше...

Стурбований, але нітрохи не зляканий, пішов я до школи разом з Гевіном; там ми дізналися, що не тільки будемо вчитися в одному класі, але й сидітимемо на одній парті. Ця радість, а також нові книжки, що їх приніс я мамі, щоб обгорнути, зайняли в мене увесь день. Та ввечері, коли всі ми зібралися за чаєм, я зрозумів, що сталося щось страшне: очі у мами були заплакані, а батько сидів зовсім пригнічений.

— Він що, і досі не з’являвся?

Мама сумно похитала головою.

Батько нервово затарабанив пальцями по столу й з такою люттю накинувся на грінку, наче то був не хліб, а дідусева голова.

Мовчанка. Нараз до кімнати увійшов Мар- док і тихо сказав:

— А може з ним сталась якась біда?

Батько гнівно зиркнув на свого синка-невдаху.

— Замовч, ти, бовдуре! Треба було на іспитах мудрувати.

Мардок знітився, й в кімнаті настала ще глибша тиша, яку знову порушив батько:

— І так він у тебе на шиї сидить, а тут ще шлятись та пиячити почав...

Мама не витримала:

— А звідки ти знаєш, що він пиячить?!

Батько здивовано витріщився на неї.

— У сердешного старого і копійки немає за душею, — продовжувала мама, — усі знущаються з нього, п’янюгою обзивають. П’янюга! Та з ним тут так поводились, що тільки бідоласі й лишалося: з моста та в воду... — І вона розплакалась.

Мардок переможно глянув на батька, а Кейт почала утішати маму.

— А дійсно, тату, — докорила Кейт, — пора б ужити заходів, щоб розшукати дідуся. Де там йому пити, коли грошей чортма.

Батько скривився.

— Щоб потім усі ляпали язиками довкола... І  так ганьба! — Він встав з-за столу. — Адже мій штат вже, певно, нишпорить за ним...

Батьків «штат» складався з довгов’язого помічника на ім’я Арчі Джупп, котрий улесливо виконував усі батькові накази, бо сподівався зайняти його посаду, та з товстелезного хлопця, який ходив повільно й сонно, за що робітники з котельного заводу прозвали його «Скороходом». Я не дуже-то вірив у їхні здібності, та скоро зрозумів, що помилявся. Пригадавши, в якому відчаї був дідусь, я неабияк схвилювався.

Настав і другий ранок, а дідуся все нема та нема. Вся сім’я в тривожному чеканні. В обід батько довго сидів похмурий, потім ударив злегка кулаком по столі й категорично заявив:

— Треба викликати Адама!

Так, так, хай приїздить Адам. Але потрібно дати телеграму... А в цій сім’ї завжди боялися телеграм — цих клятих вісників біди. Відмовившись від послуг Мардока, мама надягла