Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Заспокойся, мій милий шляхтичу, — холодно проговорила знахарка, явно ображена тоном Голоти. — Я розумію, що ти знайшов родичів на картинах магнатів, але не треба показувати, що ти — повелитель Неба… Я вже все роблю. Спочатку його треба оглянути. Випийте це, пане, — знахарка дала Мнішекові настоянку, від якої той скривився, наче випив отрути, а тоді щось тихо забурмотіла.

— А які це твої родичі висять тут, у Сангушковому палаці? — мляво спитав Мнішек — його ніби хилило в сон.

— Та якісь володарі Вишневця, — відповіла за Голоту знахарка.

— Оце новина. То ми родичі? — сонно, самими кінчиками вуст усміхнувся Мнішек.

— Є трохи, — кивнув Голота.

— Що, справді? Ти мене дивуєш усе більше й більше. То, виявляється, я брата з катівні витяг? А розкажи-но мені, з якого ти боку, графів Замойських чи Ходкевичів, чи ще когось? — пирхнув магнат із перини.

— Ти краще скажи про свої перетворення. Як це буває? — перервав бесіду на генеалогічну тему Голота. Мнішек відразу спохмурнів.

— Не маю бажання про це говорити, — кволо проказав шляхтич.

— А слід. Бо треба знати, що робити. Сташка сказала, що в один прекрасний момент ти можеш пошматувати півміста.

— Голото, замовкни, заради Бога! — Сташка подивилася на ліценціата так люто, що той відразу прикусив язика. А знахарка забурмотіла далі. Федотиха все шепотіла й шепотіла:

— Тут тобі не бувати, кості не ламати, крові не пити, серця не тошнити, піди собі з нутра, з жил, з нігтів, піди собі на пущу, де сонце не сходить… — Голота слухав і слухав, його голову відразу затягло якимось туманом і аж хитнуло, він ледве втримався на ногах, схопившись за бильце ліжка.

— Голото, — прошепотів Мнішек, і його голос вирвав товариша з імли. — Я думаю про це вже половину свого життя. Ти сподіваєшся знайти рішення за два дні? Гадаєш, я не знаю, що можу пошматувати півміста? — злостиво промовив магнат. — Як по-твоєму, чому я відправив коханку на хутір, а матір і сестру — у Краків? Оселився в найменшому нашому селі з чотирма димами?

— Чого ж ти звідти приперся? І чого зірвався до коханки? — здивовано зашепотів Голота.

— З села мене Сангушко мало не силоміць витяг! А до вдови поїхав, бо себе не контролюю час від часу. Чи цього ще не зрозуміло?!!

— Замовкніть обидва! — крикнула знахарка.

— Ясно, так повернімося до твоїх перетворень, — знову почувся шепіт Голоти. — Як це стається?

— Не знаю, — пробурмотів у відповідь Мнішек. — Пам’ятаю тільки, наче крізь сон, як мене починає всього тіпати. Як у мене болять кості, неначе розривають шкіру, як ростуть зуби, як, — Мнішек замотав головою, — не муч мене, Голото. Мені сниться все це щоночі. Я пів’Європи об’їхав, тікаючи сам від себе. Я — убивця, на моїх руках кров.

— Давай без зайвої патетики. Ми не в театрі. А взагалі всі ми тут убивці, — похмуро кинув Голота. — Убивати шаблею чи зубами-пазурами, чи словом — немає ніякої різниці. Питання у тому, як усе це припинити… Тому я й привів знахарку, тому вона тобі й дає трави… Це зупинить твої перетворення чи затримає їх. Так же, Сташко? — піднесено запитав він у дівчини.

— Ну, взагалі-то так. Допоможе. Але не від вовкулацтва, — трохи сконфужено відгукнулася Сташка. — Я дала відвару, аби його не нудило після вчорашнього…

Розділ 19

У якому Голота отримує несподівані відповіді

Після стрімкого бігу він з усіх сил стримував дихання, аби не видати себе. Треба бути обережним. Жертва, що вийшла в іншу кімнату, могла почути його надсадне дихання й харчання. Він огледів кімнату з білими стінами, важкими гардинами та великим ліжком і зрозумів, як усе вийде. Жертва дивилася в інший бік. Якийсь час він розглядав струнку фігуру, яка схилилася над столом. Час діяти. Він подивився на свою руку з блискучими пазурами, тихо видихнув і випростався на повний зріст. Він знав, що буде зараз. Змах кігтів, тепла кров на його обличчі, конвульсії жертви. Він знав і поклав руки на прохолодну стіну.

***

Голота споглядав помпезну, обнесену високим муром будівлю й здивовано збагнув, що обмірковує філософські питання, гідні Локка й Спінози. Монастир тринітаріїв[37], як і мало бути, навіював думки про вічність. Однак у голову лізли й більш ординарні спогади. Як-от про те, що років із вісім тому в цьому святому місці справляли бучні святкування, гриміла музика, лилися вина, танцюристи й танцюристки крутилися в шалі котильйону, алеманди та буре, а в окремих кімнатах відбувалися куди більші неподобства. Vitia erunt, donee homines[38]. Таким був гордий девіз господаря маєтку — пана Джевецького — і його єдиною заповіддю. Князі, графи й шляхтичі з найкращих родин Речі Посполитої тут заливали у вельможні горлянки вина, набивали тельбухи всіма можливими наїдками й розважали себе так, як лише можуть розважатися люди, що звикли густо засівати грошима навколо. Улюбленим гостем тут був і Острозький ординатор Януш Сангушко. Старший брат нинішнього кременецького старости зібрав у своїй неспокійній особі всі чесноти, які лиш могла уявити волинська шляхта. А це значить, що був він справжньою катастрофою: гультяй, бабій та любитель розкидати гроші жменями. Він заслуговував монумента хоча б через свою пантагрюелівську ненажерливість. Проте прославився все ж пияцтвом. Своїми алкогольними апетитами Януш невимовно дивував навіть місцевих панів, а це все одно, що вразити людожерством та танками навколо вогню чорношкірих із Дагомеї.

Саме на подвір’ї будинку Джевецького Януш утнув найзнаменитішу свою витівку: сидячи на коні голяка із незмінною пляшкою мальвазії у руці, князь вишикував жовнірів і наказав стріляти по кременецьких будинках. Міщани тоді аж позавмирали від страху й ледве дочекалися, коли навіжений забереться нарешті у свій проклятий Дубенський замок.

Таких історій про будинок Джевецького розповідали сотні. Однак припинилося все в одну мить, коли старий пан несподівано почав думати про інший світ і рахувати свої гріхи на цьому. Підрахунок був, найімовірніше, не на його користь, бо Джевецький узявся щодня навідуватися в костел, обдаровувати ксьондзів, а врешті заповів маєток ордену тринітаріїв. Так Феліціан Джевецький перетворився з гультяя на святого, та довго у новому статусі не прожив. Устиг хіба відремонтувати дах костьолу у родовому селі, а після цієї богоугодної справи швидко й безболісно помер від нападу, що нагло спіткав його прямо під час вечірньої молитви. Суворі ченці, спадкоємці Джевецького, часу не втрачали й швиденько переїхали до колишньої обителі гріха, відтоді дім старого розпусника Феліціана