Ален Бадью - Століття

«не розминайся з нами» — лейтмотив цитованого фрагмента. Вимога «ми», для якого партія — конкретна форма, постає як вимога невіддільності. Брехт не має на увазі, що «я» мусить цілком розчинитися всередині «ми». Зовсім навпаки, адже — «ми помилитись можемо, а твоя може бути правда». Зрештою, досить тонка максима полягає в тому, що «я» підтримується всередині «ми» в формі невіддільності. Вся ставка цієї дискусії — в підтримці невіддільності. Конкретніше це означає, що «юний товариш» може й повинен боротися всередині партії, обстоюючи своє переконання (треба діяти негайно), але він не може підтримувати цю думку як рішення, ухвалене відокремлено, проти думки інших. Коли молодий товариш говорить: «Правда за мною, і я не поступлюся», він не зважає на конструкцію реального в точці невіддільності «я» і «ми», він не бере до уваги партію як форму схоплення цього реального. Він мав би сказати: «Правда на моєму боці, але моя правда реальна тільки тоді, коли поступається, хай тимчасово, „ми“, що єдине дає їй політичне існування». Або ж так: виведення з «правда за мною» висновку «я не поступаюся» у формі відділення від «ми» рівнозначне підміні політики мораллю, а отже, скасуванню всього реального ситуації. Сутність «ми» — не погодження чи злиття, а підтримання невіддільності.

«Ми» Алваро де Кампоса геть інше, оскільки це екстатичне «ми» насильства. Воно конструюється в жорстокому розмноженні, розширенні й вичерпанні індивіда. «Я» занурюється в насолоду повної покори («Я з вдячністю й покірно прийму жертовну роль в кривавих сутичках і безмежних насолодах»), мазохістської покори, що далеко виходить за межі добровільного впокореня. Адже ця повна покора діє за принципом задоволення, а не за простою згодою. Розтрата «я» використовує енергію проти інертності. Насамперед треба «позбутися <...> цивілізованої оболонки», порвати з «розміреним, осілим, остогидло-знайомим» життям, вирушити «всюди, де ви [пірати] були». Й це докорінне виривання дозволяє особистому суб’єктові зникнути, поглинутись у жорстоке «ми», що пожвавлює «жагу всього жорстокого й лихого».

Зрештою, Алваро де Кампос і Брехт засвідчують існування двох головних фігур у стосунках «я/ми» в столітті.

1. Фігура розпаду, що славить екстатичне зникнення «я» всередині насильницького й органічного «ми». Щось на кшталт космічної натуралізації «я» в «ми» нестримної жорстокості. Часто в цій фігурі наявний сексуальний елемент, так само як наркотики, чи алкоголь, чи слабоумство[90]. Або також поезія, музика й танець.

2. Фігура невіддільності, фігура більш діалектична. «Я» входить у невіддільне сполучення з «ми», але зберігається в ньому (також і як внутрішня проблема). Тут політичний компонент парадигматичний, дуже близький до воєнного компонента, а також до літератури й кіно — в тому разі, коли ці мистецтва визнають своє епічне походження.

Детальніший розбір текстів дозволить нам підтвердити відповідні максими екстатичного розчинення та невіддільного з’єднання, наскільки вони стосуються формалізації реального.

1. Цитата «А» «Мариністичної оди»

Основоположне слово всієї цієї атаки — «разом», що означає занурення «я» у номадичне «ми». У цій одержимості вирушання й подорожі, в оцьому «опинитись всюди, де були ви» ми впізнаємо мотив анабазису, коли оператором конструювання нового суб’єкта виступає «Вгору й Назад», фігура перетину океанів і пустель.

Алваро де Кампос чітко позначає умову цього колективного номадизму: поривання з сімейністю, вкоріненням. Для цього є глибоке й, гадаю, точне міркування: щоб суб’єкт став суб’єктом, йому треба подолати страх — «уроджений страх кайданів», звичайно, але ще більше страх загубити будь-яку ідентичність, позбавитись рутинності місця й часу, «остогидло-знайомого» життя.

Цей мотив переслідує століття й дуже часто в своїх учинках і творах виступає як заклик до мужності. Індивіда знерухомлює, знесилює страх. І не стільки страх пригнічення та болю, скільки страх більше не бути тією дещицею, якою ти є, більше не мати того дрібку, що маєш. Перший вчинок, який приводить до колективного прилучення, творчого долання, — це перестати боятися.

Нам подобається, що життя впорядковане так, щоб уникати незахищеності. Однак цей страх призводить до того, що ми не здатні бажати реального Ідеї. З цього виходить, що головне питання — як не бути боягузом. Насправді це уможливлюється завдяки силі думки. Це питання розглядають у незліченній кількості творів літератури та кіно 1920-1930-х років. Імовірно, вагомий внесок Америки в тематику століття полягає в тому, що в самому серці свого кінематографу вона поміщує питання генеалогії мужності та внутрішньої боротьби проти боягузтва. Саме це перетворює вестерн, де тільки й мовиться про цю боротьбу, на переконливий сучасний жанр, що вможливлює надзвичайну кількість шедеврів.

Безперечно, турбота про зв’язок між мужністю та Ідеєю сьогодні багато в чому втратила на силі. Передусім для століття, що завершилося, бути боягузом означає залишатися там, де ти є. В буденного боягузтва немає іншого змісту, крім безпекового консерватизму. Саме це каже Алваро де Кампос: перепона екстатичному становленню шаленого «ми» — це «розмірене» й «осіле» життя. Втім, за наших часів уславлюють саме таке життя. Ніщо не варте того, щоб вивільнитись від повсякденного страху, а тим паче Ідея або ж «ми», які негайно проголошують «тоталітарними фантазмами». Отож будьмо при своїм ділі, розважаймося. Як Вольтер, визначний мислитель гуманітарної посередності, уїдливий суперник Русо (людини мужності), якось написав: «Треба плекати свій сад».

2. Цитата «Б» «Мариністичної оди»

Цей уривок поєднує дві на позір суперечливі теми: трансгресію («жага шаленств», «криваві сутички», «вогні пропасниці»...) та покору («жертовна роль», «нерви, тендітні, мов у жінки», «погляди пусті».). Усе це в поемі породить довгу мазохістську рапсодію, що доходить аж до розтерзаного на шмаття, розсіяного, реального тіла «безмежних насолод».

Це поєднання (ще один антидіалектичний зв’язок) між найбільш крайньою шаленістю та повним упокоренням можна лише зрозуміти, якщо поставити під питання функцію пасивності в Алваро де Кампоса й не тільки в нього. Справді, пасивність — не що інше, як розпад «я», відмова від будь-якої суб’єктивної ідентичності. По суті, щоб перестати бути боягузом, треба цілковито віддатися становленню. Ключова ідея така: протилежність боягузтва — не воля, а полишеність тому, що стається. Те, що виривається з буденних правил, із «розміреного, осілого, остогидло-знайомого» життя, — це щось на кшталт повної полишеності події. Для Кампоса: полишеності номадичному вирушанню-пірату.

Я й на собі випробував цей зв’язок між трансгресією й покорою. Це трапилось у травні 68-го й подальші роки. Я відчував, як обрубувалися коріння з моїм попереднім життям (життям дрібного провінційного функціонера, одруженого, батька сімейства, що не уявляв іншого Спасіння, як у писанні книг), вирушання назустріч покірному, завзято покірному життю, що підкоряється активістським обов’язкам у досі незвіданих місцях (спільнотах, заводах, ринках у передмісті), зіткнення з поліцією, арешти й судові