Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Ленін — зі своєю матір’ю, Кальяні. І Рахель, і Ленін скаржилися на одне й те саме: сторонній предмет, що застряг у носі. Тепер це здавалося дивовижним збігом обставин, а тоді — ні, хтозна й чому. Достоту цікавим чином політика чаїлася навіть у тому, що саме діти надумали запхати собі до носа. Вона — внучка імперського ентомолога, він — син активіста місцевого осередку марксистської партії. Тим-то їй — скляна намистина, а йому — зелена горошина.

У почекальні було повно людей.

За лікарською запоною щось бубоніли зловісні голоси, час від часу їх переривали крики тортурованих дітей. Іноді звідти долинав ще дзенькіт скла по металу, якийсь шепіт і булькотіння води, що саме закипала. Якийсь хлопчик бавився дерев’яною табличкою з написом «Лікар приймає / Лікар не приймає» на стіні, соваючи туди-сюди латунну панель, яка закривала то одну, то другу половину. Біля маминих грудей гикало розпашіле від пропасниці немовля. Під стелею повільний вентилятор нарізав густе, просякле страхом повітря нескінченною спіраллю, яка, опускаючись долі, спроквола скручувалася, наче лушпина безконечної картоплини.

Журналів не читав ніхто.

З-під куцої завіси на дверях, які виходили прямо на вулицю, чулося невпинне човгання безтілесних ніг у сандалях. Там був гамірний, безтурботний світ тих, у кого нічого немає в носі.

Амму з Кальяні обмінялися дітьми. Тим сказали повернутися до світла, закинути голови і задерти носи: ану ж чужа мати побачить те, що проґавила своя. Коли нічого з цього не вийшло, Ленін, одягнутий у кольори таксі — жовта сорочка, чорні шорти в обтяжку, — знову заволодів маминим нейлоновим подолом (і своїм пакетом жуйок). Сидячи у квітах, які рясно вкривали сарі, він незворушно позирав із цієї невразливої позиції сили навколо. Лівого вказівного пальця Ленін запхав собі глибоко у вільну ніздрю і шумно дихав ротом. Змащене аюрведичною оливою волосся було зачесане на акуратний проділ. Перед оглядом у лікаря жуйки йому дозволили тільки потримати, спожити ж їх можна буде лише потім. Зі світом усе було гаразд. Либонь, він був ще трохи замалий, аби зметикувати, що атмосфера у почекальні і зойки з-за запони мали додавати здорового страху перед доктором В. В.

Між лікарським кабінетом та нижніми відділами шафи у почекальні кілька разів заклопотано пробіг пацюк зі щетинистими плечима.

У завішених потріпаною запоною дверях то з’являлася, то знову зникала медсестра. В руках у неї можна було побачити всілякі химерні знаряддя. Крихітну плящинку. Скляний прямокутник з розмазаною по поверхні кров’ю. Пробірку з блискотливою, освітленою ззаду сечею. Тацю з нержавійки, де лежали прокип’ячені голки. Волосся в неї на ногах було притиснене до шкіри прозорими білими панчохами і нагадувало покручені дротики. Підбори зношених білих сандалів з внутрішнього боку постиралися, тож ступні хилилися досередини, одна до одної. Блискучі чорні шпильки, схожі на випростаних змій, кріпили до масного волосся накрохмалену медсестринську шапочку.

Складалося враження, наче на окуляри їй почепили якісь протипацючі фільтри, бо пацюка зі щетинистими плечима вона мовби й не помічала, навіть коли той прошмигнув їй просто під ногами. Грудним, подібним на чоловічий голосом медсестра називала прізвища: «А. Нінан… С. Кусумалата… Б. В. Рошіні… Н. Амбаді…». Стривожена, закручена спіраллю атмосфера зовсім її не бентежила.

Естині очі були з перелякані блюдця завбільшки. Табличка «Лікар приймає / Лікар не приймає» явно його заворожила.

У Рахелиних грудях хвилею здійнялася паніка.

— Амму, спробуймо ще раз?

Одною рукою Амму притримувала її за потилицю, а великим пальцем затиснула через носову хустинку порожню ніздрю. Всі очі у почекальні були спрямовані на Рахель. То мала бути головна вистава її життя. Вираз Естиного обличчя свідчив про повну готовність дути носа й собі. Він наморщив чоло і глибоко вдихнув.

Рахель зібрала докупи всю свою силу. «Боже, будь ласка, зроби так, щоб вона вийшла!» А тоді від самих п’яток, з глибин серця подула у мамину хустинку.

І вона таки вийшла — в ореолі шмарклів і полегші. Маленька блідо-рожева намистина у блискучій слизовій оправі. Горда, ніби перлина у черепашці. Діти зібралися навколо помилуватися нею. Очі хлопчика, який бавився табличкою, сповнилися презирством.

— Я теж так можу, легко! — заявив він.

— Тільки попробуй, і так дістанеш, що довго будеш пам’ятати, — попередила його мати.

— Міс Рахель! — вигукнула медсестра і роззирнулася навколо.

— У неї вийшла! — сказала Амму. — Вийшла, — і показала зім’яту хустинку.

Медсестра уявлення не мала, про що мова.

— Все гаразд. Ми їдемо додому, — додала Амму. — Намистина вийшла.

— Наступний! — оголосила медсестра і затулила очі своїми протипацючими фільтрами («Всяке буває», — подумала вона). — С. В. С. Куруп!

Хлопчик з презирливим поглядом аж заскавулів, коли мати підштовхнула його до дверей лікарського кабінету.

Рахель з Естою тріумфально покинули клініку. Малий Ленін залишився. Мав іще дочекатися, поки доктор Верґезе Верґезе прозондує холодними металевими інструментами його ніздрю, а іншими, м’якшими і теплішими — його маму.

Таким був Ленін тоді.

Тепер він уже мав дім і моторолер «Баджадж». Дружину і нащадка.

Рахель віддала пакет зі світлинами товаришу Піллаю і зібралася була йти.

— Секундочку, — затримав її товариш Піллай. Скидався на ексгібіціоніста в кущах. Спочатку зваблював людей своїми сосками, а потім змушував їх розглядати знімки свого сина. Він швидко перебрав світлини в пакеті (таку собі стислу ленініану в картинках) і витягнув останню. — Оркуннундо[33]?

То була стара чорно-біла світлина. Її зробив Чако фотоапаратом «Ролліфлекс», який Марґарет-кочамма привезла йому в подарунок на Різдво. На ній вони всі четверо, Ленін, Еста, Софі-моль і сама Рахель, стояли на передній веранді Аєменемського Дому. Позаду півколами звисали з-під стелі різдвяні прикраси Крихітки-кочамми. До жарівки була прив’язана картонна зірка. Ленін і Рахель з Естою нагадували переляканих звірків, яких зненацька застукали посеред дороги фари автомобіля. Стиснуті докупи коліна, застиглі усмішки, пришпилені до боків руки, повернуті до фотографа тулуби. Наче стати боком — то вже гріх.

І лише Софі-моль з недбалим шиком представниці першого світу подбала про те, щоб постати перед фотоапаратом свого рідного батька в усій красі. Повіки вона вивернула навиворіт аж так, що очі стали подібні на помережані рожевими прожилками пелюстки плоті (сірі на чорно-білій світлині). З рота стирчали вирізані з жовтої шкірки солодкого лимона накладні зуби. Поміж ними випинався язик, оздоблений на самому кінчику срібним наперстком Маммачі (той наперсток вона поцупила першого ж по приїзді дня і заприсяглася, що цілі канікули питиме лише з нього). У витягнених руках було по запаленій свічці. Одна холоша бавовняних штанців-кльош була підкочена, щоб виставити напоказ кістляве біле коліно, на якому була намальована мордочка. Буквально за кілька хвилин перед тим вона терпляче втовкмачувала Есті з Рахеллю (відкидаючи