Артур Конан Дойль - Загублений світ

від краю до краю. Воно являло собою овал миль тридцять у довжину, двадцять — у ширину і мало форму неглибокої лійки, тому що поверхня його йшла під ухил до центра, де було досить велике озеро. По берегах цього прекрасного озера ріс густий очерет, крізь зеленувату воду подекуди проступали жовті піщані обмілини, що відсвічували золотом у м’яких променях сонця. На обмілинах виднілася безліч якихось чорних предметів. Для алігаторів вони були занадто великі, для човнів — занадто довгі. Я роздивився у бінокль, що це живі істоти, але які, так і не здогадався.

З того боку плато, де був наш табір, лісисті схили, порізані подекуди прогалинами, тяглися миль на шість у напрямку до центрального озера. Майже біля самого дерева я розрізнив прогалину ігуанодонів, а далі, серед дерев, що рідіють, виднівся прохід до болота птеродактилів. Зате по той бік озера вигляд плато різко мінявся. Там піднімалися такі ж червонуваті базальтові скелі, які ми бачили знизу, з рівнини. Ця гряда була футів двісті заввишки, і біля її підніжжя ріс ліс. У нижній частині червонуватих скель, трохи вище від землі, я роздивився в бінокль ряд темних отворів — очевидно, входи в печери. В одній з цих печер щось біліло, але що саме, мені так і не вдалося розібрати.

Я скінчив свою роботу тільки після заходу сонця, коли вже нічого не було видно, і спустився до товаришів, що з нетерпінням очікували мене під деревом. От коли я став героєм дня! Цей задум належав мені, і я сам його виконав. От вона, мапа, що збереже нам місяць часу і позбавить від необхідності блукати наосліп Невідомою країною. Пішов обмін урочистими рукостисканнями. Але, перш ніж показувати товаришам мапу, треба було розповісти їм про мою зустріч з людиноподібною мавпою.

— Вона була там увесь час, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — запитав лорд Джон.

— Мене не залишало відчуття, що за нами стежать чиїсь злі очі. Пам’ятаєте, професоре Челленджере? Я говорив вам про це.

— Дійсно, щось подібне я чув. Наш юний друг має ту вразливість, що характерна для представників кельтської раси.

— Теорія телепатії…[49] — почав було Саммерлі, набиваючи люльку.

— Це надто складна проблема, не будемо обговорювати її зараз, — рішуче перервав його Челленджер. — Скажіть краще от що, — звернувся він до мене з величним виглядом, наче єпископ, що екзаменує учня церковної школи, — ви не помітили, чи може ця істота притиснути великий палець до долоні?

— От вже чого не помітив, того не помітив.

— Хвіст у неї є?

— Немає.

— Задні кінцівки хватальні?

— Цілком імовірно, інакше вона не змогла б так швидко скакати з гілки на гілку.

— Якщо пам’ять мені не зраджує, у Південній Америці налічується до тридцяти шести видів мавп… професоре Саммерлі, прошу вас утриматися від зауважень… але людиноподібних серед них немає. Тепер не підлягає сумніву, що тут вони водяться, але це якийсь інший різновид, а не ті волосаті горили, що зустрічаються тільки в Африці і на Сході. (У мене мало не зірвалося з язика, що родичів цих горилоподібних я бачив і в Кенсингтоні.) Для тутешнього різновиду характерна наявність рослинності на обличчі і білий колір шкіри, останнє ж пояснюється тим, що ці мавпи живуть на деревах, серед густого листя. Перед нами постає питання: до кого ж більше наближається тутешній різновид — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, очевидно, являє собою те, що зветься в просторіччі «відсутньою ланкою». Наш обов’язок — негайно приступити до розв’язання цієї проблеми…

— Заперечую! — різко обірвав його Саммерлі, — Тепер, коли в нас є мапа — а цим ми зобов’язані кмітливості й енергійному способу дій містера Мелоуна (я змушений навести його слова), — наш єдиний обов’язок — вжити всіх заходів, щоб негайно ж вибратися здоровими і неушкодженими з цього жахливого місця.

— Блага цивілізації не дають вам спати! — простогнав Челленджер.

— Так, сер! І найбільшим благом цивілізації я вважаю чорнило, сер! Ми повинні відзвітуватися в усьому, що бачили тут, а подальшим дослідженням нехай займаються інші. Ви ж самі з цим погодилися до того, як містер Мелоун показав нам свою мапу.

— Добре, — сказав Челленджер. — Мені теж відразу полегшає, коли я буду остаточно впевнений, що результати експедиції дійдуть до відома наших друзів. Але поки що я не уявляю, як нам звідси вибратися. Утім, Джорджеві Едуардові Челленджеру ще не доводилося стикатися з проблемами, що були б не під силу його винахідливому розуму, і він обіцяє вам завтра ж зайнятися цим питанням упритул.

Суперечка між ними скінчилася. І того ж вечора при світлі багаття і єдиної свічі ми накреслили за моїм начерком першу мапу Загубленого світу. Деталі, ледве намічені мною з верхівки дерева, були занесені на відповідні місця. Олівець Челленджера затримався над великою білою плямою, що зображувала озеро.

— Як же ми його назвемо? — запитав він.

— Чому б вам не скористатися з нагоди увічнити своє ім’я? — із звичайною уїдливістю сказав Саммерлі.

— Я впевнений, сер, що в потомства знайдуться вагоміші підстави, щоб запам’ятати Челленджера. І ці підстави спиратимуться на його особисті заслуги, — суворо відповів професор. — Кожний невіглас може нав’язати своє ім’я якій-небудь ріці чи гірській вершині. Мені таких монументів не потрібно.

Саммерлі криво посміхнувся, готуючись до нового випаду, але лорд Джон поспішив перервати сперечальників.

— Милий юначе, охрестити озеро повинні ви, — сказав він. — Ви перший його побачили, і якщо вам схочеться проставити на мапі «озеро Мелоун», суперечити вам ніхто не буде.

— Звичайно, звичайно! Нехай наш юний друг дасть назву озеру, — підтримав його Челленджер.

— У такому разі, — сказав я і сам відчув, що червонію, — нехай воно зветься озером Гледіс.

— А вам не здається, що «Центральне» дасть більш ясне поняття про його місце розташування? — запитав Саммерлі.

— Ні, нехай буде озеро Гледіс.

Челленджер кинув на мене співчутливий погляд і з жартівливим докором похитав головою.

— Ох, молодість, молодість! — сказав він. — Ну що ж, Гледіс так Гледіс!

Глава XII

Як страшно було в лісі!

Останнім часом пам’ять утинає зі мною злі жарти, але, здається, у попередньому листі згадувалося, що я був сам не свій від гордості, коли троє таких неабияких людей, як мої супутники, із вдячністю потисли мені руку. За їхніми словами, я врятував або принаймні значно полегшив наше становище. Як наймолодший член експедиції, я поступався моїм товаришам в усьому, що стосувалося досвіду і твердості характеру, і з перших же днів нашої подорожі залишався в тіні.