Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

– Напрацювався, бідося, – я ледь стримувала сміх. – Так заморився, що на ногах не тримається. Нехай йому насняться маленькі рожевенькі свинятка!

Вася з Аглаєю розсміялися. До шостої залишалася ще година. Ми забрали напівпорожній мішок гороху та удвох потягли у двір. Аглая винесла нам дві миски. Надворі щось було не так. Я озирнулася, начебто все на місцях, але потім зрозуміла у чому річ: під свинячим варивом не було вогню. Цей трутень залив багаття. Я лайнулася гномськими міцними слівцями. Кхибра насупилася і теж ввернула кілька міцних слівець тролиною мовою. Мить ми дивилися одна на одну, а потім зайшлися сміхом: треба ж, який багатий у нас словниковий запас! У корчмі можна наслухатися такого, що щоки палатимуть до ранку. Ми знову розвели вогонь. Вариво забулькало. Хвала Сивальді*, що вродив добренний горох і ми швидко його перебрали. У підсумку відбракували всього жменьку.

Ми ледве-ледве знайшли вільного кучера. Ніхто не хотів їхати до академії. Але все ж одну підводу на щастя знайшли. Візник сказав, що буде сьогодні мити її, тому підкине нас до Центральної пошти. Спочатку ми не зрозуміли що й до чого, але потім… Потім стало соромно самим – від нас тхнуло брудним казаном. До Центральної пошти, так до пошти. Звідти рукою подати до академії. Дорогою у мене з’явилася цікава думка.

– Кхибро, нам потрібно оселитися в тітки Пелагеї. Нехай здасть нам найдешевшу кімнату.

– Непогана думка! Простежимо за дармоїдом і намагатимемося вивести його на чисту воду. А якщо пощастить, то ми може дещо рознюхаємо.

– Дещо? А що саме?

– Не знаю, але відчуваю, що треба вчинити саме так! – настрій поповз вгору. Життя здалося суцільною пригодою.

Біля гуртожитку стояли Альгін і Гріс, а перед ними, наче молода кобила, гарцювала Ю. Вона вигиналася і так, і сяк, торкалася кінчиків волосся, стягнутого на маківці в кінський хвіст. Гучно сміялася, закидаючи голову. На тендітних зап’ястях дзвеніли тонкі дорогі браслети. Вона першою помітила нас, і її обличчя спотворила гримаса злості. Пересилив себе, Ю примусила себе широко усміхнутися, блиснули ікла, від яких я заклякла. А їй це, мабуть, принесло задоволення.

– Привіт, велелюбні красуні, – спробувала пустити шпильку вірана. – Подейкують, ви сьогодні вночі до ректора клинці підбивали?

– Шкодуєш, що тебе з нами не було? – не залишилася в боргу я.

– Здалися ви мені, задрипанки!

– Ютара, припини, – Гріс на диво залишався спокійним.

– І не подумаю! Що ви цих злидарок так захищаєте? – в її очах загорілися недобрі вогники. – Фу! Чим це від вас так тхне?!

– Парфумами «Пристрасть вурдалака», – огризнулася я.

– Фу! Гидота! Ідіть і не псуйте повітря! Геть звідси! – залепетала вірана.

– Не заводься, – з натиском сказав Альг.

– Отакої! Це їм можна! Вони так завели вночі ректора, що він спалив двері в їдальні! Таке загострення пристрастей, наче вони відро цих смердючих парфумів на нього вилили! – розлютилася Ю, оголюючи ікла.

– А ти заздриш, що ректор обрав не тебе? – розвеселилася Кхибра.

– До речі, «Пристрасть вурдалака» – свіжий запах цього літа. Ти ж модниця? – я вирішила підтримати подругу в дотепності.

– Тобто? Ви хочете сказати, що тхнути мов купа гною – це модно? Що за дурню ви несете?! Від вас помиями тхне!

– Ну, ти, звичайно ж, можеш не вірити, але ректор оцінив. Йому сподобалося, – Кхибра добивала задиркувату вірану. – Не віриш? Піди до нього і спитай.

– Дзуськи! Щоб я потім разом з вами каторгу на третьосортній кухні відбувала? І смерділа так як ви?! Красненько дякую, обійдуся!

Моя рука автоматично потягнулася до качалки. З великим задоволенням я б її огріла за те, що вона обізвала тітчину таверну третьосортною, але руку встиг перехопити Альг. Ю звискнула, відскочила убік і на її обличчі з’явилися риси страшного звіра.

– Руто! Ютаро! Негайно заспокойтеся!

Кхибра тихо лайнулася. Я похмуро дивилася на Альга.

– Відпусти руку.

Він натиснув на зап’ястя, я ойкнула і качалка покотилася б бруківкою, та Альгін підхопив її на льоту. Боги, після сьогоднішнього дня з Понтусолем ще й тут починається цирк. Альг спокійно причепив качалку мені до поясу. Я ледве стримувала себе.

– Гаразд, – я ледь стримувала гнів, – захочете дізнатися про упиря, ви знаєте, де нас шукати.

– У ректора! – розреготалася Кхибра.

І ми, зайшовшись від сміху, увійшли в гуртожиток. Тільки тепер я роздивилася його. Сходи дуже схожі на ті, які в академії: спіраль, що йде вгору. На кожному витку-поверсі розташовувалися кімнати. На відміну від академії тут не було портретів видатних педагогів і магів. Але стіни розмальовані. Та ніякої нарисної магії! Ніяких пентаграм і знаків! Тільки малюнки. Здавалося, що кожен адепт додавав до намальованого щось своє. Схоже, Кхибра теж нарешті роздивилася гуртожиток і стояла з широко розплющеними очима.

– Треба буде все передивитися, – прошепотіла я.

– Ага, – погодилася Кхибра. – Дивовижно!

З нею важко було не погодитися. Тут тобі – Зорекрилі гори, поміж якими синьою звивистою стрічкою струменіла Фелчі́за. І несла свої кришталево-чисті води в Тоснірське море. Її витік був у глибині гори Фелчуаз. Ще був Гай Волхвів, країна дріад і ельфів, що потопала в зелені лісів. Навіть Вересовий Цвіт був намальований у вигляді величезного розлогого Древа... Ми б могли до ранку розглядати картинки, але втома брала своє, так само як і сморід. Це ми Ютару могли скільки завгодно дурити. Мимо нас проходили адепти, затискаючи носи й осудливо поглядаючи на нас. Деякі лаялися. Деякі ображали. Та й ми розумахи – замість того, щоб митися в душі, стояли й ґав ловили. Щойно ми увійшли у кімнату, з’явився розсерджений Муфт.