Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

— Тобі дякую, — лагідно посміхнулася Лариса. — Ти навіть не уявляєш, яке задоволення дивитись, як їсть твій чоловік. До речі, найнадійніший тест. Якщо жінку це дратує, значить, чоловік сто відсотків не її.

— А сама чого не їси? — схаменувся.

— Ну, мені, на жаль, уже не вісімнадцять, — зітхнула дівчина. — Доводиться рахувати калорії. Щоб до сорока не перетворитися на товсту та неохайну бабу.

— Забий, — пирхнув я. — По-перше, — тобі хоч і не вісімнадцять, але виглядаєш не набагато старшою. Цукерка… Максимум двадцять два… — прицмокнув, цілуючи кінчики пальців. — А по-друге, — особисто у мене в планах спалити сьогодні цих калорій не менше, ніж учора. І тим же методом.

— Пошляк… — пирхнула Лариса. — Але хід твоїх думок мені подобається… Якщо сил вистачить.

— Сумніваєшся? — випнув я груди.

— Не в тобі… — дівчина вмостилася в мене на колінах. — Я хочу трохи навести порядок у тебе в квартирі. Ти не проти?

— По-перше, — у нас. Звикай. А по-друге, — хочеться тобі час марнувати? Чисто ж?

— З першим погоджуся, — Лариса цмокнула мене в ніс. — А що до другого… Чоловіки та жінки по-різному дивляться на ці речі. Що для тебе ідеальний порядок? Щоб шкарпетки під диваном не стояли. А коли ти востаннє підлогу мив? А ванну кімнату? Унітаз? Пилюку витирав? Закладемося, що як штори стріпнути, то потім півгодини чхати будемо? Загалом, дихай рівно і не грузися. Тобі не зрозуміти…

— Але…

— Михайле, — злегка відсторонилася дівчина. — Не заважай мені вити гніздечко. Так доступніше?

— Ааа, ну якщо в цьому сенсі… — нарешті дійшла до мене важливість моменту. — Тоді гаразд. Розважайся та ні в чому собі не відмовляй. Можу навіть сходити погуляти на пару годин. У шахи з Петровичем пограти. Або просто пройдуся.

— Це було б ідеально, — засяяла дівчина. — Мені незручно було тебе про це просити. Але якщо ти сам…

— Господи, такий подвиг для коханої жінки я точно можу здійснити.

— Коханої? — допитливо глянула в очі Лариса.

— Зуб даю! Причому фарфоровий. Сто доларів коштує.

— Та ну тебе, — пирхнула дівчина. — Насмішив. Гаразд, тоді вимітайся. Раніше почну, швидше звільнюсь. Еее… може, тебе ще й у магазин не напружить сходити?

— Вперше, чи що?

— Ну, тоді ти йшов за власним бажанням чи потребі, а тепер зі списком. Є різниця, — мудро зауважила дівчина.

— Пиши… А я збираюсь.

— Чудово… А то я реально не встигну. Ще й ця комендантська година дебільна. Толку від неї. Можна подумати, людям не все одно, коли з глузду з'їхати. Замість того, щоб патрулі ганяти, краще б освітлення нічне потужнішим зробили. Щоб цей червоний прожектор на мізки не тиснув.

— Ти ж моя розумниця. Напиши на сайт мерії. Може, й прокотить. Або петицію запусти.

— Та ну тебе. Самі розберуться. Вони за це зарплату одержують.

— Угу... — кивнув я. — Хотів би побачити хоч одного чиновника, який живе на зарплату. Обов'язково сфотографувався б із ним на згадку.

Зняв Ларису з колін, не забувши трохи пом'яти. Винятково для естетичної насолоди. Потім пішов у кімнату.

— Тихто! Пішли гуляти…

А у відповідь тиша. Не зрозумів?

Оглянув кімнату. Навіть під диван зазирнув. Охоронця ніде не було. Натомість з'явилося дещо нове. До робочого столу стояла притулена вичурна, різьблена палиця. Як у фільмах про джентльменів. З гарним набалдашником у вигляді собачої голови.

Взяв у руки. Покрутив... Важка, але в долоні лежить зручно. Я навіть сказав би, звично. Начебто все життя користувався.

Цікаво. Це що, від Охоронця подарунок? А де вона сама? Хоч би записку залишила. Що ж так, по-англійськи?

Залишила. Треба було тільки комп'ютер оживити.

Що називається, любіть сюрпризи.

«Михайло, я довго думала. Ти усе вірно розсудив. Бігати містом, вишукуючи демонічні сутності випадковим чином — це безглуздо і неефективно. Потрібна система. Чітке розуміння того, що потрібно зробити, щоб зупинити нашестя хоча б на довіреній нам території.

Коли почалося Злиття, я теж дарма час не втрачала і дещо встигла зробити. Увійди в інтерфейс та активуй карту. На ній я помітила місця найвірогіднішого знаходження демонів. Карта інтерактивна. Там буде колірна градація ворогів. Від синього до пурпурового. Помаранчеві, червоні і тим більше пурпурові — це ті, які тобі зараз не під силу. Тому будь уважний. Іди за позначками на карті, знищуй демонів, розвивайся і рухайся по зростаючій. Від слабких до сильних. Тільки так ти зможеш перемогти всіх та зачистити локацію.

І ще. Добра порада, звичайно, потрібна. Але, в битві, що почалася, набагато важливіша надійна зброя. Тому я прийняла рішення... У Охоронців є таке вміння. Не пояснюватиму деталі... Загалом, палиця, яку ти вже напевно помітив — це колишня я. Користуйся. Сподіваюся, моє рішення було правильним, і я не помилилася. Ти зможеш застосувати отриману зброю з користю.

П.С. Не шкодуй її. Це не я, і навіть не моя душа… Це щось на кшталт енергетичного відбитку. Не зможу пояснити… Головне — палицю зламати неможливо. Аби лише не загубив. А після нашої перемоги просто знайди когось із Охоронців. Він зможе провести зворотну… еее… трансформацію. Тільки прошу — не вигадуй і не роби дурниць. Не шукай охоронців просто зараз. Лише після перемоги. Я вірю, що нам усе вдасться. Удачі та успіху, Вартовий. Смерть демонам!»