Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

Костюм було пошито із золотої тканини, чи що там актори використовують замість золота. Мокр розтулив був рота для протесту, але хороша думка приходить другою. 

Вдалий костюм — це завжди корисно. Навіть добре підвішений язик дає малий ефект, якщо на вас груботкані штани. До того ж навколишні звертатимуть увагу на костюм, а не на нього. А на цей костюм не звернути уваги не вдасться нікому; ним можна вулиці освітлювати. Щоб поглянути на Мокра в цьому костюмі, іншим доведеться прикривати очі долонею. І, схоже, він сам попросив такий костюм...  

— Він дуже... — Мокр завагався; єдиним годящим словом видалося: — ...легковажний. Я маю на увазі, таке враження, що він ось-ось полетить! 

— Так, Шефе. Швейна Машина № 22 Таки Має Талант. Зверніть Увагу Також На Золоті Сорочку та Краватку. В Тон Із Капелюхом, Шефе. 

— Е-е-е, а ви не могли б попросити його склепати щось трохи тьмяніше, га? — поцікавився Мокр, прикриваючи очі, щоб не осліпнути від власних вилог. — Таке, що я міг би носити, коли не маю наміру освітлювати все у великому радіусі навколо себе? 

— Негайно Так І Зроблю, Шефе. 

— Що ж, — сказав Мокр, мружачись на блиск своїх рукавів, — тоді нумо поквапмо пошту, гаразд? 

Відставні листоноші чекали на нього у вестибюлі, на клаптику простору, розчищеному після вчорашньої зливи листів. Усі вони носили однострої, хоча, оскільки серед цих одностроїв не було двох цілком однакових з вигляду, це важко було назвати повноцінними одностроями. Всі капелюхи мали козирки, але деякі з них були цупкі й вигнуті, а інші — м’які, а самі старигані настільки зсохлися, що жакети матлялися на них як портьєри, а штани зібгалися в гармошки.  

І, за звичаєм літніх людей, вони не забули повдягати всі свої відзнаки та набрати вигляду солдатів, готових до останнього бою.  

— Доставка-до-огляду-готова-мій-пане! — відрапортував поштовий інспектор Шеляг, так старанно демонструючи стійку «струнко», що сама лише гордість за себе наче здійняла його не менше ніж на дюйм над підлогою. 

— Дякую. Е... добре.  

Мокр не був впевнений, що саме оглядає, але робив усе, що міг. Зморшкуваті обличчя, одне за одним, вдивлялися в нього не менш пильно, ніж він у них. 

Як він помітив, не всі відзнаки були військовими медалями. Поштамт мав свої власні. Одна з них, на грудях чоловічка з обличчям, хитрим, як у цілої зграї ласок, мала вигляд золотої собачої голови. 

— Що це за, е... — почав був Мокр. 

— Старший листоноша Джордж Домахайс, мій пане. Ви про значок? П’ятнадцять укусів, і все ще на ногах, мій пане! — з гордістю доповів чоловічок. 

— О, це... це... це багато укусів, авжеж... 

— Але після дев’ятого я перехитрував їх, мій пане: зробив собі бляшану ногу! 

— Ви втратили ногу? — нажахано уточнив Мокр. 

— Ні, мій пане. Купив частину обладунку, чом би й ні? — повідомив висхлий чоловічок, хитрувато всміхаючись. — Мені аж серце тішиться, коли чую, як їхні зуби скрегочуть, мій пане! 

— Домахайс, Домахайс... — замислено промимрив Мокр, і тут йому сяйнуло. — Це не ви... 

— Я — Великий Магістр, мій пане, — завершив за нього Домахайс. — Сподіваюся, ви не сприйняли вчорашнє викривлено, мій пане. Всі ми завжди любили юного Толлівера, мій пане, але вже втратили будь-яку надію, мій пане. То ви не гніваєтеся? 

— Ні-ні, — запевнив Мокр, потираючи потилицю. 

— І я хотів би долучити до особистих привітань на вашу адресу ще й привітання від себе як від голови Анк-Морпоркського Ордену Великодушного і Дружнього Товариства Поштових Службовців, — продовжив Домахайс. 

— Е... дякую, — промовив Мокр. — А, власне, хто це? 

— Це ж ми були минулого вечора, мій пане, — сяючи, пояснив Домахайс. 

— Але я думав, ви — таємне товариство! 

— Не таємне, мій пане. Не зовсім таємне. Швидше... нікому не цікаве, сказати б так. Власне, за нинішніх часів ми хіба що вирішуємо питання пенсій та організовуємо нашим старим соратникам достойні похорони, коли їх Повертають Відправнику. 

— Це добре, — невпевнено вимовив Мокр універсальну, як він сподівався, фразу. Він відступив на крок і прочистив горло. — Отже, так, панове. Якщо ми хочемо відновити поштову службу, почати необхідно з доставки старих листів. Це наш священний обов’язок. Листи не повинні застрягати по дорозі. Це може забрати пів століття, але врешті-решт ми це зробимо. Ви знаєте свої маршрути. Твердо їх дотримуйтеся. Пам’ятайте: якщо доставити пошту неможливо, якщо потрібного будинку вже просто не існує... що ж — тоді ви приносите листа назад, і ми кладемо його в Сховище мертвих листів і знаємо, що ми принаймні спробували. Ми просто хочемо, щоб люди знали: Поштамт працює знову, розумієте? 

Один із листонош підняв руку. 

— Так? — здатність Мокра запам’ятовувати імена виявилася значно кращою, ніж здатність згадати з учорашнього вечора ще що-небудь. — Старший листоноша Томпсон, правильно?  

— Саме так, мій пане! А що нам робити, коли нам почнуть приносити нові листи? 

Мокр вигнув брову. 

— Даруйте? Я думав, ви їх доставляєте, хіба ні? 

— Ні, Білл має рацію, мій пане, — втрутився Шеляг. — Що нам робити, якщо нам почнуть приносити нові листи? 

— Е... а що ви робили зазвичай? — спитав Мокр. 

Листоноші перезирнулися. 

— Брали пенні за штампування, приносили сюди, щоб проштампувати офіційною печаткою, — поспішно підказав Шеляг. — Тоді сортували й доставляли. 

— Тобто... люди мусили чекати, поки не з’явиться листоноша? Це якось... 

— О, свого часу по місту були десятки поштових відділень, розумієте? — пояснив Шеляг. — Але коли все почало валитися, ми їх втратили. 

— Гаразд, нумо знову змусьмо пошту рухатися, а деталі пропрацюємо по ходу справи, — сказав Мокр. — Впевнений, що ідеї будуть. А зараз, пане Шеляг, поділіться-но зі мною однією таємницею...  

Шелягове кільце з ключами брязкотіло всю дорогу через підвальні приміщення Поштамту, аж доки він не привів Мокра до металевих дверей. Мокр помітив на підлозі шматок чорно-жовтої мотузки: Сторожа побувала і тут. 

Двері з клацанням відчинилися. Всередині панувало блакитне сяйво, слабке, але достатнє, щоб дратувати, створювати ледь видні пурпурові тіні та змушувати очі сльозитися. 

— Вуа-ля, — прокоментував Шеляг. 

— Це ж... це щось на кшталт концертного органу? — спитав Мокр. 

Розрізнити обриси механізму, що стояв посеред підлоги, було нелегко, але він вивищувався там з усією чарівністю гільйотини. Блакитне сяйво струмувало звідкись із його центральної частини. З очей Мокра вже текли сльози. 

— Гарна спроба, мій пане! Але насправді це Сортувальна Машина, — пояснив Шеляг. — Це прокляття Поштамту, мій пане. В ній були бісики для читання адрес на конвертах, але всі вони випарувалися багато років тому. Втім, це нічого особливо не змінило. 

Погляд Мокра впав на плетені з дроту лотки, які повністю займали одну зі стін приміщення. Помітив він і наведені крейдою обриси на підлозі. Дивне сяйво змушувало крейду переливатися. Силуети були досить невеличкими. Один із них був обрисом людської кисті. 

— Нещасний випадок на виробництві, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг. Розповідайте. 

— Не наближайтеся до світла, мій пане, — застеріг Шеляг. — Так я й панові Хильховаю казав. Але він пізніше пробрався сюди самй, без мене. Ох, лихо, мій пане,