Мирослав Лаюк - Світ не створений

class="p1">Однак моя родина не робила нічого особливого. Звичайні представники вищих класів, можливо, дехто інколи проявляв якусь більшу людяність, але це нічого не змінювало.

— Хай буде, лиш не кричи. Не видай мене.

— Але вони не слухали! Вони не зважали…

— Не хвилюйся цим.

— Я ще рояль зберіг. Ходімо, покажу вам.

— Не треба, діду Василю. Краще вийдімо надвір, у сад. Тюльпанове дерево ще ціле?

— На щастя, сад поки ніхто не чіпав.

Зошит 14. Зранку прокинувся біля Аліни. Вона ще спала, голосно дихаючи. Навколо стояла жахлива тиша, така тиша, яку називають гучною. Вийшов на коридор, спустився вниз — і нікого не помітив. Вийшов надвір — нікого не було. Раптом попри мене промчав кінь, а на ньому — Скорський. Він, із сумкою через плече, погнав на «Ступні».

Я зайшов у дім, пройшовся першим поверхом — і в кімнаті з найбільшим каміном побачив тіла двадцяти анархістів. Слідів боротьби не було. Санько — той взагалі ніби міцно спав. Вони просто всі разом раптом тут померли…

Ми з дідом Василем закопали їх на краю саду.

Зошит 15. Її зламана кістка зросталася, ніби кудись поспішала. Курячий бульйон діда Василя, груші, яблука, сливи, які він встиг зірвати до приходу того чи того війська, витягали її з ліжка: Аліна пересувалася потрохи по кімнаті, потім почала виходити надвір.

Ми не жили в батьківському помісті — це було надто небезпечно. Натомість я щодня туди ходив — згадував усе, що було колись, — це давало дивну насолоду. Моя мама передала дідові Василеві двох канарок, коли їхала звідси. Вони жили в нього в домі й приємно крякали. Хоча, можливо, цей нестерпний звук був приємним лиш мені.

Аліна взяла одну з пташок в руку й приставила до вуха, як телефонну рурку:

— Алло-алло.

— Не муч пташок.

— Я роблю їй масаж. Алло-алло!

— Ну, алло.

— Телефоную, щоб сказати: мене дещо смутить…

— Що саме?

— Мене засмучує, що я давно не бачила, як тече ріка.

— Скоро ми зможемо пройтися далі, ніж за наше обійстя.

— А ще мене засмучує, що ти мене врятував.

— Тебе ж червоні переслідували.

— Я не про подію мого спасіння, а про те, що це зробив саме ти.

— Не розумію тебе.

— Це надто банально: з’являється лицар і визволяє з вежі принцесу. Вона паде йому до рук. Лицар і принцеса живуть довго і щасливо. Вони разом старіють, товстіють і вмирають….

— А ти б хотіла визволити мене?

— Чому б і ні?

— Якщо хочеш — врятуєш мене наступного разу.

— Найгірше, що можна зробити, — це врятувати людині життя.

— Чому?

— Ти ще скажи, що любиш мене.

— Люблю.

— Ну от. Врятованій людині важко відмовити рятівникові. Вона мусить брехати через відчуття вдячності.

— І ти брехатимеш?

— Не я.

— Насправді я врятував життя собі — без тебе я б не жив. Порятунок твого життя — найегоїстичніше, що я тільки міг зробити.

Ми багато ходили. Ще стояли сніги, але весна вже підбиралася. Навколо була пустка — люди майже позникали. А якщо нас хтось і бачив — то не звертав уваги. Ми виходили у садок, до озера, а одного разу навіть на курган далеко в степу, звідки було видно все навколо. Коли ми попросили в жіночки на краю села води, вона, поки виносила кухоль, встигла поговорити й зі своїми двома синами, і з дочкою, і невісткою, і чоловіком — але ми нікого не бачили, жодної людини, крім неї.

Тут були тільки старі люди — нікого молодого, ніяких дітей. Вони йшли вулицею, не наважуючись одне з одним вітатися: не знали — перед ними міраж чи жива людина.

Ми блудили розграбованими кімнатами нашого дому, каталися на поручнях. Ми танцювали під музику, яку собі уявляли, і кохалися біля каміна, де я розкладав вогнище із залишків паркету.

Це так дивно — відчувати радість, коли накриваєш чиїсь голі щиколотки. Помічати, що хтось дивиться на тебе; а коли бачить, що ти помітив, не відвертається. Мити тарілку від супу, де вона лишила кружальця моркви. Вона ненавиділа варену моркву, а ти любив те, що вона ненавидить варену моркву. Але якби вона любила, ти б любив її і за це…

Одного ранку прилетіла пташка і постукала у вікно — настала весна. Ми прокинулися, поснідали, й Аліна сказала:

— Треба вирушати до Махна!

— Тобі погано тут?

— А як же ідеал? Нова держава — наша мета.

— Моя мета — ти.

— Це добре, бо ти поїдеш за мною.

— Але нема ніякої держави й не буде. Ти не бачила цих людей — є лише вони самі, нікого, крім них самих для себе.

— Ти бачиш все надто зблизька.

— Але ж ми, як і всі, просто знищуємо наших ворогів, а нічого не будуємо.

— Щоб створити, треба знищити того, хто руйнує. Селяни приводять псів на поле і розривають землю, пробиту мишачими норами. Селяни руйнують гнізда, миші вибігають зі сховищ, собаки підбігають, кусають за горло, розривають мишей.

— Ти одержима.

— Я не можу просто сидіти тут і радіти. Не можу заглушити совість.

— Ми ж навіть не знаємо, де тепер Махно.

— Дізнаємося.

— Аліно, ми — крапля в океані.

— Океан складається з крапель.

— Океан буде називатися Океаном, навіть якщо в ньому не буде краплі Аліна і краплі Олексій. Він ще може взяти собі ім’я Війна або Смерть, у найкращому разі — просто Життя.

— Я — їду. Все, що ти говориш, — це логічно, правильно й розумно. Але ці гарні слова — ніщо порівняно з моєю потребою їхати саме туди. Навіть життя — ніщо.

Наші коні, яких старанно доглядав дід Василь, були готові — і ми вирушили навмання. Але дорогою нас завернули — їдьте на південний схід, їдьте в степи — там Батько, там його недобитки.

І ми помчали.

Хоча, звісно, спочатку треба було прочитати знаки. Треба було пройтися по селу й уважно подивитися на кожне обійстя. А що як біля одного з них вже склепане велетенське судно, де майстер обходить усі хащі й нори, зазиваючи зайців, борсуків, лосів, тигрів, слонів, папуг, козуль і водяних курочок — всіх по двоє, всіх по двоє, тварей парами.

Золото (2016)

«Пані-ко, пані-ко! Сюди, пані-ко, — мов собака, що хоче показати господарю засмоктаних, як виплюнута барбариска, цуценят, Інну тягла щоката дівчинка. У натовпі бігали голі, роздягнені й напіводягнені діти. — Пані-ко, Есмеральда Андріївна живе там».

«Пані-ко, — лементувала молода, але понищена жінка, одягнута в блакитний халат і спортивну куртку. — Пані-ко! Ідіть до мене. Це мого сина менти побили! Дуже побили! Менти прийшли й побили. Казали, що ми не люди!»

«Пані-ко! — вибігла з дому бабуся, вся в золоті — масивні браслети, кульчики з широкими висюльками, схожими на