Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

Розповісти тобі трохи про лихо, яке мене спіткало? Можливо, в моїй розповіді ти не знайдеш для себе нічого нового. Всі історії кохання такі схожі одна на одну...

Навесні з далеких країв до нашої місцини прилітають ластівки... Вони гніздяться, й на кілька місяців округа наповнюється веселим гомоном і життям... Цього року один із садів — у годині шляху від нашого табору — зайняла така собі пташина зграя: компанія жінок та дівчат — яких тільки завгодно. Вони з’їхалися з усієї країни на весілля до родички... Весь час у них якісь розваги: то музику грають, то танцюють...

Вже три роки хлопці-спортсмени приїжджають сюди, щоб пожити й потренуватися на свіжому повітрі. От і цього року знову ніби для того ж приїхали. А побачили цю несамовиту дівочу юрбу — і почалися страждання. Природний біг життя порушився, режим геть збився.

Винахідливіші почали таємно діяти. Стали шукати способу налагодити зв’язки з родинами молодят...

А оскільки протилежна сторона прагнула того самого, то, звичайно, на знайомство довго чекати не довелося.

А серйозніші, і в першу чергу я, попервах не хотіли з цим миритися. Втім, чому завгодно можна запобігти, але якщо чоловік та жінка бажають одне одного — цьому ніяк не перешкодиш... Така вже надзвичайна сила тяжіння.

Врешті решт, так і не змогли ми дати хлопцям ради. Якби все цим і обмежилося, то воно б ще нічого... Але ж куди там! Тепер вони стали нас тягти до дівчат у садибу.

Одного вечора ми отримали офіційне запрошення. Хлопці спробували було й мене вмовити поїхати з ними. Але коли я побачив за поворотом юрбу дівчат та жінок, то раптом зніяковів. Газонув на мотоциклі й помчав геть. Потім кружними шляхами повернувся самотою до табору.

Але коли товариші наступного разу знову напосілися на мене, я не встояв.

— Вони будь-що бажають тебе побачити... Пообіцяй, що поїдеш! Не виставляй нас на посміховисько! — умовляли вони мене.

«Гаразд, — подумав я, — поїду. Провчимо трохи цих занадто цікавих панянок, хай вони самі будуть не раді, що так закортіло мене побачити... Заодно й наші добряче сорому наберуться».

Все чудово йшло за моїм планом. Від моїх клинів та ущипливих жартів панянки розкудахкалися, немов кури, коли в курник залізе куниця, а хлопці ладні були крізь землю провалитися від сорому. Це мав бути мій перший і останній візит до наших вельмишановних сусідів. Але...

Серед юрби дівчат було одне незвичайне, ні на кого не схоже створіння: молоде дівча на ім’я Сара... Мені вже всі вуха нею прогуділи ще до того, як я її побачив. В таборі тільки й розмов було, що про неї. Були у місті й такі, хто стовбичив понад шляхом, аби тільки її побачити.

«Вочевидь, якесь самозакохане, розбещене створіння з курячими мізками», — думав я собі. Були такі, хто закохався, просто слухаючи розповіді про неї. Я ж, наслухавшись розповідей, був налаштований вороже.

В мене був намір, якщо випаде нагода, добряче з неї поглузувати.

Хтозна, як збентежиться й розлютиться розбещене дівчисько, яке звикло, що на нього моляться, побачивши зневагу з боку такої потвори, як я! Але, правду сказати, першим збентежився я. Ця Сара виявилася зовсім не такою, як я уявляв собі та оце описав. Мені ввижалася така собі панянка, яка, розбещено посміхаючись, сяє в центрі уваги компанії, з нахабною зверхністю пащекує й бере всіх на кпини. Натомість вона виявилася чемною, врівноваженою та трохи журливою дівчиною, якій більше до вподоби затінок та затишок.

Лише вона одна не виказувала подиву та гидливості, дивлячись мені в обличчя.

Але я своїх намірів не змінив. Яких тільки колінець я не викидав, аби збісити й образити її! Але вона не дратувалася, просто дедалі сумнішала. Думками вона разюче відрізнялася від своїх товаришок. В її прекрасних очах читалася покірна лагідність людини, яка більше зважає на те, що всередині, а не назовні, дивиться в душу, а не на обличчя.

Того вечора ми, здавалося, розсталися друзями. Коли поверталися до табору, я відокремився від товаришів і розмірковував собі наодинці:

«Чим можна пояснити таку симпатію? Можливо, у цієї трохи журливої дівчини, без сумніву, мрійниці, є коханий. Якщо моя здогадка вірна, то в світі немає нічого, що могло зацікавити її... Вона на все дивиться байдужими очима... Для неї всі люди на одне обличчя... Вона не бачить різниці між вродливим парубком і потворою, наприклад, Гомункулусом. Можливо навіть, завдяки своїй чудернацькій зовнішності Гомункулус здається їй істотою якогось іншого виду, і цим тішить її розум і серце.

Одинаків такого типу можна назвати замріяними; вони і в велелюдній компанії начебто поводяться так само, як усі, й нібито очі в них розплющені, а насправді вони не бачать нічого, крім того, що існує в їхній уяві. Замріяні по можливості уникають людей, які раз по раз переривають їхній сон, змушують дивитися довкола, розмовляти, думати; їм миліші безсловесні тварини.

Ймовірно, ця Сара якраз і належить до одинаків цього типу. Їй набридла манірність, хизування, претензійність та розумування тих, хто її оточує... Гомункулус, не схожий на інших ні обличчям, ні думками, пробуджує в ній цікавість, як страховисько-бульдог...»

Ось так я собі розмірковував у той вечір, вертаючись до табору. Вранці, коли я згадав про ці свої здогадки та гіпотези, мені стало соромно, але я розсміявся:

— Гомункулусе, синку... Тобі вчора під зоряним небом привидівся чудовий сон. Ти сп’янів від жінок та від ночі. Все, що тобі надумалося в темряві — прикрі дурниці. Якими фантастичними здогадами ти тільки не прикрасив це самозакохане, кумедне дівчисько... А між тим, реальність цілком очевидна... Ця Сара-ханим, проявляючи до тебе таку цікавість, вирішила просто привернути увагу оточення. Очевидно, їй замало бути весь час у центрі уваги, вона намагається підсилити свою привабливість іще й ексцентричністю. Або ж прагне дошкулити своїм закоханцям, які зітхають собі десь по кутках, збурити їх, мовляв, Господи милостивий, як вона може такій почварі дарувати свою ласку? Можливо навіть, у свою прихильність та ласку до мене вона вкладала якийсь вищий смисл. Сара-ханим хотіла сказати: «Я настільки високо літаю, що з цієї висоти між вами й Гомункулусом немає ніякої різниці...» Ось вона, реальність... Хай би їй грець, цій ночі, яка морочить людині голову своїми примарами та фантазіями... Хай живе сонце! Сонячне світло має таку властивість: воно освітлює не тільки довколишній світ, але й розум людський.

Я дав собі слово