Сергій Батурін - Шизґара

раніше в Олексіїв доавтомобільний період, такого в метро не було. Їхати далі не входило в чоловікові плани:

— Добродії, дозвольте вийти, — голосно звернувся він до тих пасажирів. Жінка з електронною книжкою, почувши його голос, підняла очі й вп'ялася поглядом в його обличчя. Передні трішки розступилися, він вибрався на перон.

— Олексію, — покликав його з вагону голос, котрого він не забував ніколи.

— Обережно, двері зачиняються, — металево повідомили динаміки. Стулки вагонних дверей з гуркотом зійшлися. — Наступна станція…

…На пероні станції метро «Палац спорту» стояв чоловік середніх літ і мовчки дивився, як заповзав до тунелю звичайний блакитний потяг.

26. Ірина Владиславівна

У квартирі пахло кавою та прив'ялими квітами. Так-так: букет же! Ще з дня народження — останній… Скільки простояв. Ірина пройшла на кухню, примостила біля холодильника пакет із продуктами, потім — до кімнати, забрала вазу разом із трояндами, повернулася на кухню, засунула букет сторч головою у відро для сміття й почала мити витончену кришталеву посудину. Ці теперішні троянди — вони й не пахнуть зовсім, поки не почнуть вмирати, і тільки тоді заповнюють будинок диханням в'янення — не те що в колишні часи. Звичайно, ті не стояли, як нинішні, по півтора-два тижні, в кращому випадку три-чотири дні, але зате й пахли на весь будинок … І ніжки у тих були тонші і коротші, а квітки — іншої форми. Видно, сорти тепер інші: без аромату, без живої радісної аури, — один товарний вигляд у них і презентабельність; як знак уваги або частина декору годяться, але немає від них відчуття свята.

Сьогодні все з рук валиться — от і вазу ледь не впустила, і на роботі місця собі знайти не могла, а співробітники — всім відділом — як змовилися, щохвилини: «Ірино Владиславівно та Ірино Владиславівно!», — наче тільки й світу, що на її подвір'ї. Взагалі-то їй це подобається — бути незамінною, затребуваною, компетентною. Але сьогодні… Розтривожила ця зустріч в метро. Невже це все-таки був Олексій? Чому ж тоді він не заговорив, стояв мовчки? Чи це зовсім стороння людина, тільки схожа? Хоча, приблизно так зараз він мав би виглядати… Правду кажучи, це було в стилі того Олексія, якого вона знала колись. Той теж стояв у вечір їхнього знайомства на собачому майданчику й примовчував, відбуваючись поодинокими дотепами, поки Вітя Белс розпинався та й притьмом пішов верзти, з компліментами розпадаючись: «Ой, Ірино, ай, Ірино!»

Потім трапилася незбагненна нісенітниця: Олексій з якоюсь дурепою з Дружби народів почав зустрічатися, а вона кілька місяців змушена була гуляти із цим Белсом. Добре хоч, досить швидко дала йому відкоша. А трюк з несправним нібито магнітофоном — вигадала для Олексія. Інтуїтивно. Цей фокус, як показало життя, працює практично безвідмовно: ти, мовляв, чоловік, і мені без тебе не впоратися… Який же мужик встоїть? Прибіжить, голуб, любісінько — доводити свою мужність, очманівши від усвідомлення власної шляхетності. Ось тут-то й бери його голіруч в тій іпостасі, яка потрібна тобі: хоч старанного ремонтника, хоч палкого Ромео.

Взагалі-то, спочатку подобався їй Єгор Нехлюйко, син друзів її батьків, і приглянувся він давно, практично — в дитинстві. А він на неї взагалі не реагував — мала, мовляв, що з тебе візьмеш? І Ірина років з чотирнадцяти зустрічалася з іншими хлопцями. Чи йому на віддяку, чи то для підвищення власної самооцінки, або ж природа брала своє — тепер і не скажеш. Напевно, всього потроху — такий собі коктейль «Молодість», замішаний на гормонах і амбіціях. А кандидатів у кавалери вистачало: і П'єр зі Свердлова, і той таки Віталій Щербанюк, і однокласник Вовка Колесніков, і ще дехто і в школі, і у дворі, і в студії юних дикторів на республіканському радіо. Та то було таке: необов'язково-підліткове.

А потім намалювався Белс: і старший на кілька років, і студент, і спортсмен — кандидат у майстри спорту. Та так взявся до справи: з реверансами, з підходом, а сам високий, спортивний, ясноокий, і шевелюра світло-русява — викапаний, достотний казковий добрий молодець. Привабливий — спробуй не піддатися. Все у нього було, щоб привернути інтерес дівчини. Правда, дуже швидко з'ясувалося, що простий він, як перлова каша, і прямий, як злітна смуга: ні блиску інтелекту, ні дотепності, ні багатопланових думок, які сприймаються і розумом, і підсвідомістю, ні пристойної ерудиції — тобто, утримати зацікавленість, якщо панночка не примітивна, як жінка-кербуд з фільму про діамантову руку, йому було фактично нічим. Підтекстів він не вловлював, гри слів не розумів, а найдотепнішим жартом вважав фразу: «Досить, червоні дияволи, полову гнати!»

…Свої перші дванадцять років Ірина прожила єдиною донькою люблячої пари — плеканою, запещеною, заголубленою й зацілованою. А потім з'явився довгоочікуваний молодший брат Вадька і потік батьківської любові переключився майже повністю на нього. Ще б пак: батькові — довгоочікуваний син, спадкоємець, помічник і продовжувач роду, матері — маленька точна копія коханого чоловіка, а ти вже велика, ти повинна те-се… І улюблена донечка, що ще вчора була центром Всесвіту, раптово опинилася ніби на задвірках батьківських інтересів. Це, загалом-то, не применшило її посиленої інстинктом материнства любові до маленького братика, але змусило гостро відчути самотність у ранньому підлітковому віці. Бабця, та завжди дивилася на світ очима матері. До малюка Ірину підпускали, але доглядом за ним не навантажували — мати коло нього душею упадала й усе хотіла робити сама.

А в школі в Ірини подружок не було, приятелювала де з ким, і все. Раніше кращою подружкою була мати, але після народження малюка вона різко віддалилася, занурившись в турботи, а однокласниці вже розбилися на групки і парочки, в яких — у жодній — Ірина місця для себе не бачила. Були, щоправда, дві Танюші: одна в сусідньому під'їзді, інша на радіо. Але сусідка була на кілька років старшою, не станеш же набридати дорослій дівчині щодня, у неї ж своїх справ по горло, а заняття юних дикторів у Будинку радіо на Хрещатику, 26, бували по середах раз на тиждень. Звичайно, можна зателефонувати і поспілкуватися, але це, погодьтеся, не зовсім те. А потім батьки поїхали до Москви на навчання, а в її житті ненадовго з'явився пес — метис вівчарки й ердельтер'єра Джек, а з ним — і юна безтурботна компанія з собачого майданчика. Згодом псину довелося віддати знайомим, а друзі ті були в її житті ще досить тривалий час.

Цікаво таки, це був Олексій чи ні? За десятиліття, що проминули, вони бачилися лічені