Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

ти в мене висядеш просто на дорогу», — подумав Рікардо, якого вже так і поривало відчинити дверцята й витурити нахабного майстра. Але хто тоді зробить йому Іуд, а без Іуд його план вирятувати дядька Рамона від привселюдної ганьби полетить шкереберть. І вже годі буде чимось зарадити. Отже, треба терпіти присутність цього суб’єкта, терпіти його стегно, натяки, загравання. Рікардо кусав собі губи.

І як це він нічого не помітив, коли художник заходив до них і мав розмову з його батьками? Нічого не зауважив і тоді, коли приходив до майстра сам — замовляти другого Іуду і вдома були його дружина й Сімонета.

Порятунок! Знайома дівчина. Різко загальмував, звернувши до тротуару, де та йшла. Пізнавши його, дівчина підступила до машини.

— А, це ти, Рікардо…

— Радий бачити тебе, Мечес!

— І я тебе, Рікардо.

— Ось познайомся з великим художником.

— Великим? Ваш друг перебільшує, сеньйорито, перебільшує.

— Дуже рада, сеньйоре, — мовила дівчина, подаючи руку Матісано.

— Куди прямуєш? — спитав Тантаніс.

— Та… йду…

— Це таємниця?

— Та ні, Рікардо, ти ще подумаєш хтозна-що. Просто вийшла з дому й іду навмання.

— Ну, коли так, то сідай у машину, проїдемось до іподрому.

— Дякую, але…

— Ніяких «але». Трошки подихаємо свіжим повітрям.

— Ти гадаєш, його бракує тут?

— Сідай без зайвих розмов.

Мечес умостилася на задньому сидінні.

— Ну, як там Ана Хулія? — запитала вона, припалюючи сигарету.

— Усамітнилась і говіє.

— Та я про це чула, — весело засміялася дівчина. — Але чом би їй не прислати з отих своїх святих емпіреїв хоч якоїсь вісточки: скажімо, листа або телеграми?

— Вона ревно молиться, і їй немає коли про нас думати. Обов’язок перед церквою, Мечес, обов’язок перед церквою.

Коли дівчина сіла в машину, художник відразу змінився. Це був знову той самий Матісано, з яким Рікардо познайомився у себе вдома з яким розмовляв нещодавно в присутності його дружини й Сімонети. Він говорив тепер нормально, перестав загрібати повітря руками, манірно перебирати пальцями, крутити головою на довгій шиї й водночас невинно лупати очицями, удаючи з себе втілення непорочності.

— Там, біля іподрому, живе Сорока, — мовила Мечес, котра говорила скрадливо, ніби ковтала одне слово за іншим.

— Еге ж, десь там, — машинально повторив Рікардо, який не стільки прислухався до слів дівчини, скільки стежив за поведінкою Матісано.

— Він усе такий же іпохондрик?

— Здається… Тому й живе біля іподрому.

— Фе, який невдалий дотеп, — скривилася Мечес. — Отже, ви, сеньйоре, художник? — повернулася вона до Матісано.

— Тільки скульптор, — відповів той без жодної пискливої нотки в голосі.

«Навіть голос змінив у присутності Мерседес», — по-думки відзначив Рікардо.

— Але ж у нас скульптор…

— Ото ж бо, — урвав її Матісано. — Тому я скульптор святих образів.

— А от, скажімо, коли ви різьбите Христа, ви йому молитесь?

— Йому моляться, сеньйорито, мої різці та зубила…

— Він — також робить… — втрутився Рікардо, бажаючи пояснити Мерседес, як він опинився в машині з оцим суб’єктом.

— Та то я роблю, щоб заробити на прожиття.

— Що ж ви робите? — зацікавлено спитала дівчина.

— Горшки, — відповів майстер.

Рікардо аж пересмикнуло. Відповідь художника, замість пояснити, все заплутувала.

— Горшки та Іуд. Це той, що робить Іуд, яких виставляють у суботу перед Великоднем! — рішуче пояснив Тантаніс, котрий боявся гострого, мов жало, язика Мерседес.

— Отже, ти виставиш Іуду на своєму будинку. Вітаю тебе. Знаєш, як потішно, коли натовп його шматує. Сподіваюсь, ти мене запросиш на це видовище. Присягаюся, що прийду в мантильї, з віялом, і прошу надати мені місце на балконі.

— Я роблю їх, — сумно мовив Матісано, — а народ їх шматує.

— Своєрідний вияв протесту, — сказала Мечес. — Народ шматує не Іуду, а в його образі…

— Всіх тих, кого хотів би так само роздерти на клапті, — підхопив Рікардо.

— До речі, Рікардо, як ідуть приготування до демонстрації?

— Ідуть як належить, проте я нічого не знаю, бо не входжу до комітету…

— Не вигадуй. Мене не одуриш. Ти в комітеті, і я можу навіть сказати, в якій комісії. Хочу тебе щось запитати… Але ні. Краще потім… Я знаю — ти в комісії возів.

— Уперше чую.

— У мене інформація з найвірогідніших джерел.

— Урядових?

— Іди к бісу! Одне слово, у мене є «вухо».

— Казали люди, що чули від тих, що бачили…

— Як мерці сміття возили, Рікардіто.

Обоє засміялися й далі їхали мовчки. Залишилися позаду асфальтовані вулиці, й машина, підстрибуючи на грудках, що з тихим шурхотом розсипались під колесами, почала жувати сухе листя в чотири роти з гумовими зубами. Окрім шарудіння товстого золотавого килиму опалого листя та шуму вітру в гіллі сосен, кипарисів, акацій і евкаліптів та по глибоких сусідніх ярах, чутно було саму тільки тишу. Безмовну тишу.

Перш ніж завернути назад до міста, Рікардо спинив машину. Згадав Сімонету — на тлі мідно-золотих барв осіннього сумного краєвиду її весняне личко здавалося ще ніжнішим. А що коли не їхати по стружки, а набрати замість них повну машину сухого листя?

Місто запалювало вогні. Мечес вийшла неподалік свого будинку, біля крамнички, де продавали сигарети, й майстер розійшовся знову. В його голосі пробилися знайомі верескливі нотки, він крутився, ніби сидів на приску, і знай тулився до Рікардо.

Мабуть, вважає себе великим спокусником, подумав Різник, люто тиснучи на акселератор. Машина не їхала — летіла. Люди. Автомобілі. Перехрестя. Свистки поліцаїв. Нехай наздоганяють, якщо хочуть. Будуть гарні автоперегони. Тепер годинник змагався з акселератором. Рікардо так і поривало відчинити дверцята й викинути цього типа з машини — нехай би потім збирали те, що від нього залишиться, по всій вулиці.

Але хто ж тоді зробить Іуд? А без цих манекенів, без цих зловісних вищирених опудал йому годі здійснити свій план. Не буде ким замінити на возі «Жахи християнства» дядька Ани Хулії, не буде кого виставить на даху будинку, щоб підтримати родинну традицію.

Він рвучко спинив машину. Майстер ударився лобом об вітрове скло. Ще трохи — і розбив би собі голову.

— Стукнулись? — виклично спитав Тантаніс.

— Та дрібниці. Маленька гулька. Не турбуйтеся. Це я роззява: не помітив, що ми вже біля дому. Заходьте.

— Дякую. Мені пора.

— Іще приїдете?

— Приїду по Іуд.

— Двері цього будинку завжди для вас відчинені і його господар до ваших послуг… До ваших послуг… — аж проспівав художник від надміру почуттів.

Коли Рікардо зрушив машину з місця, у дзеркалі навпроти майнула постать Сімонети. Йому здалося, що в дверях будинку з'явилась і зразу зникла та сама дівчина, яку він споглядав, затамувавши подих, на картині «Весна» Боттічеллі.

— Тату, отой чоловік, що робить Іуд, якийсь трохи чудний, — сказав Рікардо батькові, коли