Андрій Якович Чайковський - На уходах

так по-татарськи говорю, наче їх брат. Я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос.

— А не скучно вам, діду, без людей?

— Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю.

В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю.

— Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.

— Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.

— А довго ви, діду, в цій балці живете?

— Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай.

— Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.

— Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.

— У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.

— Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба Бог та я.

Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться.

— Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш.

Старий під чаркою повеселішав і лише підморгував на слова Тараса.

— Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ, та ще і стільки коней чи худоби.

— Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду.

— А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев’яносто літ зроду.

— Пусте! Ми коня приведемо, або й возом чи саньми приїдемо.

— Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте.

— Ще чарочку, діду, потім добре спати будете.

Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку.

— Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть.

От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли.

— Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзало. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі.

— Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо.

— Е! Ще є час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть.

— Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости.

— От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під Божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь.

— Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під Різдво до нас привеземо. Почуєте колядок.

— Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене. — Він вивів їх з печери та просльозився. — Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти.

Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав:

— Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар, та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться.

— Шкода, що він нам зараз не показав тої печери, — зітхнув Трохим. — Хто знає, чи дід нас не обдурив?

— Чи це правда, то ми цього не вгадаємо, поки не побачимо, але так відразу не можна було наполягати.

Дід зараз став би сторчаком, і нічого з цього не вийшло б. Старих людей треба знати.

— Хто цей дід може бути?

— Господь його знає. Якийсь степовик-пустельник.

Може, за великі гріхи покутує. Але помалу ми розвідаємо, лише старого треба задобрити. От ми найближчим часом привеземо такого гостинця, що старий буде радий. Лише ви, хлопці, запам’ятайте собі добре і ні перед ким ні словечка, де ми були і про що довідались.

На другий раз привезли старому барильце горілки з медом, пшеничного хліба, буханців, медяників, сала, ковбаси, борошна на галушки і куліш, а також білизну, бо помітили, що дід ходив без сорочки, лише в кожусі.

Дід, як побачив такі дива, дуже зрадів.

— А Бог би вас благословив, мої діти, от обдарували старого, буде й у мене свято. Та от ви останнього разу забули забрати пляшку з горілкою. Вона стоїть на тому самому місці. Я не чіпав, бо це не моє.

— Діду, — сказав Тарас, — та ми навмисне для вас її залишили.

— Я цього не знаю, а чуже для мене — святе.

Старий випив чарку, повиносив з комори що мав та