Джованні Боккаччо - Про славних жінок

ці покази розпусти, наче найсвятіші дійства. Влаштовували їх щорічно за рахунок відсотків спадщини або народними коштами і назвали їх флораліями – від імені жінки, що їх встановила.

З плином часу сенат, знаючи про походження ігрищ, засоромився мати у своєму місті, яке тоді панувало над світом, таке непристойне більмо – всенародне збіговисько для вихваляння повії. Розуміючи, що просто так не вдасться ліквідувати ігрища, для прикривання сорому вигадали дурненьку і смішну історію.

Вигадали байку на прославляння Флори, знаної заповідачки, і зачитали її неосвіченому простолюдові. У переказі говорилося про чудової краси німфу Хлору, яка жила на цьому місці. Її палко покохав Зефір – вітер, що латинською зветься Фавонієм, і згодом одружився з нею. Від нього, якого нерозумні древні мали за бога, жінка отримала богоподібність як придане чи як весільний подарунок, а також доручення ранньою весною прикрашати квітами дерева, пагорби і луги та опікуватися ними. Тому й почали називати її Флорою,[127] а не Хлорою. А оскільки з квіток проростають плоди, тому її божественність умилостивлювали ігрищами, щоб дарувала щедрий цвіт і багатий урожай. Тож віддавна цій богині встановлювали святилища і жертовники, влаштовували ігри.

Обдурений такими байками, простолюд вважав, що Флора, яка все своє життя провела в борделях, віддаючи себе всім і кожному за найменшу плату, засіла на небі разом з Юноною та іншими богинями, нібито Зефір виніс її на небо на своїх крилах. Таким чином Флора завдяки своїм хитрощам і дарункові долі, нечесно здобувши гроші, з повії перетворилася у німфу, заможну дружину Зефіра і божество, яке вшановували смертні. Вона оселилася в храмах, її вшановували божественними почестями, так що перетворилася не лише з Хлори на Флору, а з відомої у свій час проститутки на славнозвісну на весь світ богиню.

65. Римська дівчина

Була в Римі молода дівчина, походила вона не з простолюду, якщо не помиляюся. Через немилість долі не дійшли до нас ані її ім’я, ані відомості про її батьків чи про чоловіка: мабуть, це позбавило її належної частки заслуженої слави. Однак, щоб не видавалося, що я позбавив її слави, не надавши місця серед славних жінок, маю намір зарахувати безіменну дівчину до їх числа і розповісти про її знамениту відданість.

У цієї дівчини була мати, що походила з відомого роду, але мала нещасливу долю: адже з невідомої для мене причини біля трибуналу претора[128] її засудили на смерть. Претор передав її тріумвірові для виконання винесеного вироку, а тріумвір з цією ж самою метою відвів її до сторожа міської в’язниці. Сторож, не позбавлений почуття людяності та переймаючись благородністю жінки, не захотів заплямовувати руки кров’ю і зачинив її живу, щоб сама померла з голоду.

Коли донька прийшла відвідати свою матір, сторож ретельно її обшукав, щоб не принесла при собі якоїсь їжі. Але вона нещодавно народила дитя, тож мала багато молока, щоб відходити і свою голодну матір. Врешті, робила так упродовж кількох днів, і сторож почав дивуватися, як засуджена жінка може так довго триматися за життя без їжі. Тож таємно підглянувши, побачив, що донька, підійшовши до матері, розкрила груди і піднесла їх до уст засудженої, щоб та могла напитися. Подивувавшись відданості доньки і нечуваному способу вигодовування матері, він розповів тріумвірові, той доповів претору, а претор повідомив членам засідання. Загальним рішенням постановили: як дар за відданість доньки відмінити заслужене покарання матері.

Якщо у давнину воїнові, який мужністю в битві врятував громадянина, вручали дубовий вінець, то чим вшануємо доньку, яка врятувала матір своїм молоком у в’язниці? Нелегко знайти рослину, листям якої можна належно вшанувати такий відважний вчинок. Така відданість була не лише святою, але й дивовижною. Вона не тільки не прирівнюється, а є незмірно вищою від природного дару, який повчає нас вигодовувати малесеньких діточок молоком і допроваджувати їх до мужнішого віку, а також рятувати батьків від смерті.

Дивовижними є сили чесноти: вони проникають не те що в серця жінок, які легко піддаються співчуттю й сльозам, а навіть у зачерствілі та зашкарублі, затверділі від незворушності груди. Оселившись у серцях, вони насамперед людяністю пом’якшують усі жорстокі вчинки, а відтак, чудово досліджуючи і віднаходячи всілякі можливості, змішують наші сльози зі слізьми нещасних, перебираючи, принаймні прагненням, їхні тяготи і біди на себе, а часто, якщо немає іншої ради, навіть смерть.

Наслідки відданості такі величні, що ми, діти, навіть не дивуємося, роблячи щось почесне для своїх батьків: діючи так, ми наче повертаємо те, що дістали колись від них, виконуємо свій обов’язок.

66. Марція, донька Варрона

Колись давно у Римі жила Марція, донька Варрона. Як відомо, була вона дівою все своє життя. Однак я не довідався, донькою якого саме Варрона вона була та в який час жила.[129] Вважаю, що за збереження своєї цноти її слід вихваляти особливо, тому що вона незалежно і цілком добровільно зберігала чистоту, а не з чиєїсь вказівки.

Я ніде не читав, щоб вона була пов’язана обрядом Вести, чи підкорялася культові Діани, чи що була залучена до ще якогось служіння, якими стримують і обмежують багатьох жінок. Самим лише непорочним розумом вона перевершила тілесні поривання, які часто підминають під себе навіть найміцніших чоловіків. Так вберегла вона своє тіло від чоловічого доторку аж до самої смерті.

Марція достойна похвали не тільки за свою виняткову скромність, але також за світлий розум і за вправність у рукодільних мистецтвах. Нам невідомо, чи її навчив якийсь учитель, чи вона мала природний дар, але з певністю можемо сказати, що Марція, відмовившись від жіночих занять та не бажаючи марнувати час на дозвіллі, повністю присвятила себе вивченню мистецтва малюнка та скульптури. Врешті вона сягнула такого вміння і такої витонченості образу в малюванні пензлем і різьбленні зі слонової кості, що перевершила навіть Сополіса і Діонісія, найвідоміших тогочасних митців. Очевидним доказом уміння художниці стало те, що її картини були значно дорожчими, аніж твори інших митців. А що ще дивовижніше: стверджують, що вона не лише чудово малювала, що трапляється не так уже й рідко, але й мала таку швидку руку в цьому мистецтві, що ніхто ніколи не міг до неї дорівнятися.

Її твори зберігали як велику цінність упродовж тривалого часу. Поміж іншими малюнками є також автопортрет Марції: малювала вона його,