Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

поки його дружина розмовляла з її високістю про погоду і про нових звірят у Зоологічному саду. «Знаєте, хто це? — звернувся до мене Сванн. — Принцеса Матильда[89], приятелька Флобера, Сент-Бева, Дюма. Ви тільки подумайте, вона — небога Наполеона І! її руки домагалися Наполеон III та російський імператор. Хіба це не цікаво? Побалакайте з нею. Ось тільки, на лихо, доведеться тут стовбичити через неї цілу годину». — «Я зустрів Тена, — звернувся Сванн до дами, — він сказав мені, що накликав на себе гнів принцеси». — «Він звичайнісінька свиня, — гостро кинула дама, вимовляючи останнє слово так, ніби то було ім'я якогось єпископа часів Жанни д'Арк. — Після його статті про імператора він у мене піймав облизня». Я дивився на неї з чудуванням, яке викликає листування дукині Орлеанської, уродженої принцеси Палатинської[90]. І справді, принцеса Матильда вкладала у свій французький патріотизм давньонімецькі грубощі, успадковані, мабуть, по матері, вюртемберзькій принцесі[91]. Правда, цю грубувату, майже чоловічу щирість пом'якшувала, коли вона всміхалася, італійська млосність. І все це було впаковане в туалет, такий «другоімперський», що хоча принцеса носила його лише через сентимент до старосвітської моди, складалося враження, ніби вона ще й заповзялася не перебрехати історичного колориту і не розчарувати тих, хто жде від неї воскрешения старосвіччини. Я пошепки попрохав Сванна запитати в неї, чи знала вона Мюссе. «Дуже мало, пане, — відповіла вона немовби сердячись, хоча паном його назвала, звичайно, вжарт: адже вони були на короткій нозі. — Якось він у мене обідав. Я запросила його на сьому.

О пів на восьму його ще не було, ми не стали більше чекати і сіли до столу. І ось він приходить о восьмій, вклоняється мені, сідає, не пускає пари з уст, а по обіді йде собі геть, так я голосу його й не почула. Він був п'яний як чіп. Це мене знеохотило підтримувати знайомство». Ми зі Сванном стояли трохи обік. «Маю надію, наш постій не затягнеться, — мовив він, — а то у мене п'яти болять. Навіщо дружина підживлює розмову? Потім сама нарікатиме на втому, а я цих стоячих бесід не люблю». Пані Сванн якраз розповідала принцесі те, про що сама довідалася від пані Бонтан: мовляв, уряд зрозумів нарешті, що вчинив по-хамському, і вирішив послати принцесі запрошення бути позавтрьому на трибуні під час візити царя Миколи до Дому інвалідів. Але принцеса, хоча поводилася просто, хоча оточувала себе митцями і письменниками, була і залишалася Наполеоновою небогою і щоразу, коли малося щось вирішуватися, ця небога нагадувала про себе. «Атож, пані, — відповіла вона, — я одержала запрошення сьогодні вранці й відіслала його міністрові, мабуть, воно в нього вже на столі. Я написала, що не потребую запрошення, щоб ходити до Дому інвалідів. Якщо уряд хоче, щоб я там була, я буду, але не на трибуні, а в нашій крипті, біля гробу імператора. На це жодні квитки мені не потрібні. Я маю ключі. Я туди входжу, коли захочу. Уряд має лише довести до мого відома, бажана моя присутність чи ні. Якщо я буду присутня, то тільки там і більше ніде». У цю хвилину пані Сванн та мені вклонився, не спиняючись, перехожий молодик: я не знав, що вона знайома з Блоком. На моє запитання пані Сванн відповіла, що його їй рекомендувала пані Бонтан, що він працює в кабінеті міністрів, — для мене то була новина. Втім, бачилася вона з ним, очевидно, не часто, а може, їй не хотілося називати прізвище Блок, як на неї, не вельми «шиковне», бо назвала вона його Морелем. Я запевнив її, що вона помиляється, що насправді його ім'я Блок. Принцеса поправила шлейф — він був довгий, аж волочився, і пані Сванн милувалася на нього. «Ці хутра прислав мені, властиво, російський імператор, — мовила принцеса, — і я хочу йому показати, вони пасують мені до манто». — «Принц Людовік, як я чула, завербувався до російського війська — вашій високості, мабуть, буде прикро, що він не з вами», — сказала пані Сванн, не бачачи, як її чоловік нетерпляче махає їй рукою. «Він сам цього хотів! Я ж йому казала: «Це безглуздя: ти вже мав у своїй родині одного вояка»», — підхопила принцеса, з грубуватою щирістю натякаючи на Наполеона І. Сванн уже стояв як на жаринах. «Мадам, я дозволю собі скористатися привілеєм вашої високости і попрохаю вашого дозволу розпрощатися: моя дружина зле почувається, і довго стояти їй вадить». Пані Сванн знову присіла у реверансі, а принцеса обдарувала нас божистим усміхом, ніби добутим з минулого, з чару молодих літ, з комп'єнських вечорів, і потому як цей усміх, добрий, щирий, розплився по її личку, ще мить тому набурмосеному, рушила геть укупі з двома фрейлінами, які робом перекладачок, гувернанток чи доглядачок ввертали в нашу розмову дрібні репліки та непотрібні пояснення, немовби розставляли в ній знаки пунктуації. «Вам треба розписатися у неї на цьому тижні, — озвалася до мене пані Сванн. — У всіх цих royalties, як називають їх англійці, ріжків візитівок не загинають, але якщо ви розпишетеся, вона вас запросить».

Часом у ці останні зимові дні ми заходили перед прогулянкою на котрусь із невеличких виставок, що їх тоді відкривали у себе маршани; Сваннові, відомому колекціонерові, господарі цих салонів кланялися з особливою шанобою. І цієї ще холодної пори давні мої мрії про мандри на південь та до Венеції оживали в цих залах, де вже рання весна й гаряче сонце кидали бузкові відблиски на рожеві альпійські відноги й надавали широкому Канале Ґранде темної прозірчастости смарагду. В негоду ми йшли на концерт або до театру, а потім заходили куди-небудь випити чаю. Коли пані Сванн хотілося щось мені сказати так, щоб гості за сусідніми столиками чи навіть Гарсони нічого не могли второпати, вона говорила зі мною по-англійському, ніби нас тільки двоє й знало цю мову. Тим часом нею могли спілкуватися всі, окрім мене, і я мусив признатися в цьому пані Сванн із тим, щоб вона перестала підпускати на адресу тих, хто чаював, або тих, хто