Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

— Ось і добре. Гукніть його.

Поки жінки збиралися й споряджалися коні, Данько вже детально обдумав свої дії. Це було небезпечно, але хлопець за сім років устиг звикнути до постійної небезпеки. Інколи він сам дивувався зі своєї холоднокровності. Але зараз він трохи нервувався, бо важив не тільки своїм життям, але й життям інших людей. Людей, про яких він мусить турбуватися.

— Слухаю, боярине Данько! — з'явився старий Вовк.

— Коні готові?

— Так. Для пана Вишатича я підготував угорського інохідця. А жінки поїдуть на Ласкавій та Вороному.

— Добре. Обмотаєш копита коней якимсь ганчір'ям, а на їхні морди надінеш мішки, щоб не викрили нас. У Чернігові був колись?

— Скільки разів! Ми з боярином Іваном там коней купляли, а ще…

— От і добре. Поїдеш одвукінь у Чернігів, там знайдеш Ольбега Путятича. Передаси йому ось це, — Данько простягнув конюху перстень. — А на словах скажеш, що в середу він має бути у Веприку — селі князя Олега, інакше його побратим загине. Усе зрозумів?

— Так, боярине!

— Тоді йди.

За годину Данько і сім'я Вишатичів, захопивши із собою лише їжу та одяг, покинули старий двір, де залишилися тільки стара ключниця Янка та поранений Босота. Вовк одразу помчав до Чернігова. Данько навмисно послав його першим, бо не хотів показувати схованок, де жінки на кілька днів знайдуть собі притулок.

Хоча до лісу (а саме там Данько збирався заховати жінок) було недалеко, їхали вони мало не півночі: Миловида все зойкала, бо погано трималася у сідлі. Вишатич їхав мовчки, тільки час від часу скреготав зубами від болю. Добре хоч Світловида на своїй Ласкавій не мала жодних труднощів, інакше вони не доїхали б і до ранку.

Нарешті Данько зліз із коня і кілька разів крякнув качкою. Тиша. Данько знову крякнув. Поблизу дещо злякано відповів пугач.

— Данько, це ти?! — почувся здивований голос Бурмила.

— Так, це я. Виходь!

Із кущів вийшов заспаний рибалка. І саме в цю мить вітер прогнав хмару і на небі засяяв повний місяць. У його світлі старий рибалка побачив, з ким саме прибув Данько. Побачив, але одразу не повірив своїм очам.

— Боярине Вишатич, невже це ви?! — у голосі Бурмила було і здивування, і збентеження. Він зігнувся у поштивому поклоні.

— Так, це боярин Вишатич. А ти, Бурмило, мусиш нам допомогти, — узяв бика за роги Данько. — 3 нами жінки, і їх ти мусиш добре заховати від чужих очей хоча б на три-чотири дні. Зможеш?

Бурмило широко посміхнувся.

— А то! Та я ліси знаю як свої п'ять пальців!

— Ось і добре!

Данько допоміг жінкам зійти з коней. Стара Вишатичиха вже стогнала, а коли ступила на тверду землю, радості її не було меж. Молодий хлопець простягнув руку, щоб підтримати Світловиду, і на якусь мить її долоня опинилася у його. Це була лише мить, але саме в цю мить у Данька перехопило подих. Дотик її ніжних маленьких пальчиків здався неземними пестощами. У серці приємно защеміло. Ні, Данько не був уже тим зеленим хлопчиськом, якого доля закинула на край світу. У далекому поході він став справжнім мужчиною. Але цей дотик, цей миттєвий дотик молодої жінки знову повернув його на кілька років назад.

Та ця прекрасна мить не могла тривати вічно.

— Данько… — кахикнув за спиною Бурмило. Світловида притисла руки до грудей і відвернулася вбік. — А що буде за три-чотири дні? Ви повернетесь?

— Як буде на те милість Божа! — Очі молодого воїна блиснули у срібному місячному промінні. — А як ні… Тоді турбота про жінок ляже на твої плечі. Не підведи!

— Борони Боже!

— Ну, ось і все! — Данько зрозумів, що старші Вишатичі нічого не помітили. — Нам час!

— Хай вас Бог боронить! — перехрестила стара Вишатичиха своїх оборонців.

Узявши Ласкаву та Вороного запасними, Іван Вишатич та Данько, онук Волхвина, рушили до Веприка — мисливського села князя Олега. Сірий збуджено пряв вухами і все поривався заіржати та відтіснити Вороного. Аякже, адже поряд ішла Ласкава! Данько змушений був привести коня до тями, а сам сумно подумав: «Добре бути конем. А людині все дістається потом та кров'ю. А чи буде коли людина такою щасливою та безтурботною, як вони? Напевно, ні!»

Попереду подорожніх чекала невідомість.

…Князю Олегу було заледве сімнадцять років. Звісно, це вже поважний вік як для князя, однак порівняно з Даньком, не кажучи вже про Івана Вишатича, він виглядав хлопчиськом. Вуса й борідка були рідкі, тонкі губи покривлені пихатою посмішкою. Він прийняв прохачів у своєму мисливському шатрі під Веприком. Було видно, що він нудиться своїм обов'язком оправлювати[57] своїх підданих. Молодому князеві не терпілося скоріше на полювання, і тому він усе вирішував нашвидкуруч.

Слухав прохачів він упіввуха і лише раз зосередив увагу — коли прохачі піднесли йому в дар самостріл. Очі князя загорілися, він почав роздивлятися його з усіх боків, навіть спробував натягнути тятиву. «Старший» боярин, якому лише на два роки було більше, ніж князеві, Дмитро Лазарович, мусив кілька разів кахикнути, щоб Олег знову звернув увагу на прохачів.

— Так що ви просите, я не розумію, — звернувся він до Вишатича. Той ледве стояв — важка та довга дорога вкрай виснажила його, — але голос його звучав твердо.

— Князю! Твій тіун Ратко творить безчинство, намагається відібрати у мене мою дідизну, поводить себе, як тать! Князю, Христом богом прошу тебе: угамуй свого слугу. Інакше кара Господня і тебе не омине, як