Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Ті фани, які вважали, що Паттон тепер підхопить допіру перерваний шалений темп своєї групи і знову роздує звукову бурю, раптом здивовано чують лише його. Варто Паттону дещо підвищити голос, і з першої ж ноти він — високо над ревом юрби і всяким шумом доколишнього світу, — зовсім сам. Він співає.

Далеко від своїх музик і так близько до здійнятих рук натовпу, що деякі хапають його за ноги; стискаючи в кулаці мікрофон, у супроводі однієї-єдиної гітари, від чого увесь інший блискучий арсенал його притихлого оркестру здається дивним і непотрібним, Паттон кричить, співає, говорить, шепоче, видихає довгі мелодійні фрази, що здаються Берінгу строфами якоїсь lovesong.

В усякому разі, він чує слова, саме звучання яких хвилює його і змушує думати тільки про присутність Лілі, про її руки, чий легкий дотик він уже знає, і про її губи, цілком йому не знайомі.

Цієї пісні у приозер'ї ще ніхто не чув. Овації змінила тиша, в якій голос Паттона звучить ще потужніше. І він сам, величезний, ніби пророслий з власного голосу, перевершуючи всі сподівання фанів, стоїть, сяючи серед темряви.

Берінг щулиться ніби від холоду, хоча вечір теплий і безвітряний. Як завжди, коли він губиться у прекрасних звуках, трепіт серця перетворює його шкіру на пташину, гусячу. Йому так добре, що навіть страх бере: а що як прекрасні звуки зараз відпустять його, покинуть. (І скільки ж разів він, отямившись, мимоволі знову опинявся в гамірному світі, дещо смішний, із звихреними тут і там волосинками, — як завжди після якогось сильного почуття).

Але цього разу тремтіння не припиняється, і звуки не відпускають його, і ніщо не виштовхує його назад у світ. Цього разу прекрасні звуки ще й набирають сили і тягнуть за собою інші голоси, насамперед бас-гітару — чорношкіра гітаристка починає підігравати співу Паттона спершу майже непомітно, надалі поступово збільшуючи темп. Немов туга, довга тятива гуде під пальцями лучника і не рветься — басові ноти летять навздогін голосу Паттона, невідступно супроводжуючи його сходами дивовижних пасажів, на висотах і в глибинах, стаючи чіткішими і немов підбираючись ближче.

І Берінг також підноситься, і біжить, і стрибає, а врешті летить за рухами темношкірої жінки й назустріч голосу і стає геть невагомим — як у ті моменти, коли намагається прослідкувати крізь хазяйський бінокль за стрімкими фігурами пташиного лету, доки зовсім не губить ґрунту під ногами і не кидається стрімголов у звихрене небо. Паттон співає.

Берінг летить. Із заплющеними очима він виписує петлі в небесах і пливе між гірськими масивами хмар, коли чиїсь руки тихо повертають його на землю, але не вниз, у тріскучий світ, а до гнізда. Це дві руки в чорній шкірі, прохолодні і ніжні, немов крила, обіймають його ззаду за плечі, обвивають його пташину шию. А до спини припадає тепле, легке, немов пушинка, тіло, похитується з ним у ритмі паттонівського голосу.

Йому нема потреби бачити срібні браслети на зап'ястках і відчувати на шиї доторки тонких ланцюжків-підвісок, щоб знати, що це руки Лілі. Від її дихання його пташина шкіра стає ще шорсткішою. А потім він притуляється до неї, дозволяючи їй підтримувати себе й колисати. Так було на початку його часів. Так він колихався у темряві кузні, під захистом голосів замкнених у клітках курей. Що він має робити, аби нічого не розтоптати в цьому раю? Ще ніколи він не обіймав жінку. Він не знає, що має робити. Тільки б голос, який тримає їх обох у цьому леті, не замовкнув, не перестав співати.

Hell on Wheels! Паттон немов розбудив піснею свій оркестр, а розбуджені ніби відчули за спинами цю летючу, тривожну умиротвореність, і одразу згадали про свій девіз — раптом усі голоси інструментів одразу валять на паттонівську мелодію, з такою силою кидаються на його голос, що він тоне у потужному напливі звуків, але вже за мить виринає знову з цього припливу. Берінг бачить водяного птаха, який пливе поміж валів, і щоразу коли хвиля, увінчана короною з білої піни, норовить упасти на нього, поховати, він злітає, розвіваючи крилами шумовиння. Натхненний потугою, з якою цей голос продирається навіть через канонаду ударних, Берінг і сам відчуває, ніби підноситься вгору і набирає сили — тепер її досить, щоб узяти руки Лілі, звільнившись з їхніх обіймів.

Він розвертається до неї, до її обличчя, і очі її раптом опиняються зовсім близько, так близько, що, як тоді, під час першої зустрічі, він мимоволі опускає погляд. Такої близькості він не може знести без збентеження. Відчуваючи, що його бачать наскрізь, він заплющує очі і ніби лише задля самооборони, щоб уникнути цього прекрасного, бентежного погляду, наважується на те, на що досі наважувався тільки у снах і мріях.

Навпомацки він притягує Лілі до себе, цілує в губи. І вже наступної миті, немов глибоко у своєму сновидінні, відчуває між своїми губами і на зімкнутих зубах її язик.

Тепер Лілі вивільняється з його обіймів. Хоча вона відійшла всього на один крок і так само тримає його руки у своїх, вона знову далеко, так далеко, що він тужить за нею і знову жадає її тривожної, бентежної близькості.

Але вона не хоче. Він щось зробив не так. Точно не так. Він лякається. Тепер необхідно на неї глянути. Але в її очах немає докору. Яка блаженна тиша тепер на душі. Тільки зараз він чує хвилю овацій: там, унизу, до самого краю ночі гойдається поле здійнятих рук. І всі ці руки летять назустріч їм. Невидимі в чорній глибині сцени, вони тримаються за руки, міцно тримаються одне за одного. Паттонова пісня скінчилася. Діти Моору захоплено аплодують.

Тепер Лілі відпускає Берінга з полону своїх очей, і долоні свої забирає, обертаючись до Паттона і, високо здійнявши руки, починає плескати разом із натовпом: More More More!..

Такою