П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

протягти ще майже три тижні. Очі Пулоса спалахнули. Він тицьнув у груди Альбертові пальцем і кивнув на знак згоди.

— Дванадцять. Чекай.

Він вийшов.

— Ні! — зупинив його Альберт.

Нудотний запах туалету і шалене бажання покинути цей затісний смердючий закапелок, де він відчував, що от-от втратить свідомість, додали йому сміливості. Він хотів одного: супроводжувати грека.

Пулос заперечливо похитав головою.

— Ну тоді... — Альберт рішуче намірився іти.

Грек схопив його за рукав, секунду сумнівався. Альберт мав обшарпаний вигляд. Інколи це допомагало. Йому не треба було надто для цього старатися. По вісьмох місяцях цивільного життя він усе ще носив військову форму. Після демобілізації йому дали вибір: одяг або 52 франки. Він вибрав одяг, бо було холодно. Власне, держава видавала колишнім солдатам нашвидкуруч перефарбовані військові шинелі. Але в перший же вечір під дощем тканина почала линяти. Це виглядало убого. Альберт повернувся, пояснюючи, що він би хотів отримати свої законні 52 франки. Але він спізнився, сказали, треба було думати раніше.

Він носив своє майже розлізле взуття. Були ще дві грубошерсті ковдри. Все це залишило на ньому слід (і це був не лише слід від фарби). На його виду вгадувались безнадія, втома (те, що можна було побачити на обличчях багатьох демобілізованих, — неначе поразка, з якою довелося змиритися).

Грек подивився на ту жалісливу міну і зважився.

— Ходімо, швидко! — прошепотів він.

З цього моменту починалася повна невідомість — він не уявляв, як має чинити далі.

Чоловіки піднялися вулицею Седана, до пасажу Саландьє. Прийшовши туди, грек скомандував, показуючи на тротуар:

— Чекай тут!

Альберт подивився довкола — нікого. Вже була сьома година вечора, за сто метрів світилися лише вікна кав’ярні (це було єдине освітлення).

— Тут!

Безапеляційний наказ.

І грек, не чекаючи відповіді, зник.

Він обернувся ще раз, щоб переконатися, що клієнт терпляче чекає на своєму місці. Альберт безпорадно подивився йому вслід. Але як тільки той різко завернув за ріг, якомога швидше кинувся слідом за Пулосом, не полишаючи і на мить стежити, куди той шмигнув.

Це був занедбаний будинок із сильними запахами кухні. Альберт штовхнув двері і зайшов у коридор. Кілька сходинок вели до підвалу, він вирішив спуститися. Через брудні скельця вікна знадвору проникало тьмяне світло. Тут він і побачив грека. Той присів і шарудів рукою у сховку в стіні. Він відставив убік невеличкі дерев’яні дверцята (які, вочевидь, закривали тайник). Альберт, ні на секунду не роздумуючи, кинувся вперед, схопив дверцята (набагато важчі, ніж здалося на перший погляд) і щосили лупонув грека по голові. Пролунав звук, схожий на гонг. Пулос звалився. Альберт щойно втямив: Господи, він скоїв щось таке страшне, що від цього негайно хочеться втекти...

Але тут же схопився. Невже грек — мертвий?

Альберт нагнувся, прислухався. Пулос уривчасто дихав. Хтозна, чи він був важко поранений, але струмочок крові стікав по його черепу. Альберт впав у ступор, близький до втрати свідомості. Він стиснув кулаки, повторюючи про себе: «Давай, давай!» Схилившись, просунув руку в отвір і вийняв звідти коробку з-під взуття. То був справжній скарб — вона повністю була заповнена ампулами по 20 і 30 мл! Віднедавна Альберт навчився розрізняти їх на око.

Він закрив коробку, підвівся і раптом побачив руку Пулоса, яка хутко описала в повітрі дугу... Він таки підготувався до зустрічі — у нього був справжній розкладний ніж із добре загостреним лезом. Альбертові добре різонуло ліву руку (він одразу відчув гарячий струмінь). Він розвернувся і каблуком затопив грекові в потилицю. Голова відхилилась до стіни, знову почувся звук гонга. Не випускаючи з рук коробку, Альберт носаком кілька разів з розмаху садонув по руці, що все ще тримала ножа. Потім відклав коробку, ухопив дерев’яні дверцята і почав молотити грека по голові. Нарешті зупинився, втомлений від напружених зусиль та страху. Його рана була глибокою і сильно кровоточила, а куртка заплямована. Він завжди боявся крові. Аж тоді він відчув біль і згадав, що треба діяти швидко. Він понишпорив у підвалі, знайшов шмат брудної ганчірки, міцно обмотав її довкола лівої руки. З острахом, як підходять до зачаєного дикого звіра, він схилився над тілом грека. Було чутно, як той хоч важко, але дихає (слава Богу, черепок у нього міцний). Тремтячи від ляку, Альберт вискочив на вулицю з коробкою під пахвою.

З такою раною не можна було й потикатись в метро чи автобус. Йому вдалося сховати в рукав свою пов’язку, він так-сяк затер плями крові на одязі. Тоді зловив таксі на площі Бастилії.

Водій був майже такого ж віку, що й він сам. Він довго і підозріливо розглядав блідого, як сніг, клієнта, що зігнувся на краєчку сидіння, похитуючись та притискаючи до живота руку. Він ще більше занепокоївся, коли Альберт попрохав відкрити вікно, бо ледве витримував цей закритий простір, який ще більше посилював його тривогу. Таксисту навіть здалося, що той зараз виблює тут, прямо в машині.

— Ви часом не хворі?

— Ні-ні, — запевнив Альберт з останніх сил.

— Бо якщо ви хворі — я вас зараз же висаджу...

— Та ні! Ні! — запротестував Альберт. — Я просто дуже втомлений...

Але в голові водія майнув ще один сумнів.

— А ви маєте гроші?

Альберт вийняв з кишені банкноту в двадцять франків і показав йому. Водій заспокоївся, але лише на хвилину. Він був досвідченим, і це зрештою його таксі. Будучи підприємливої натури, звик догоджати клієнту.

— Ви мені вибачте, але я це кажу через те, що такі, як ви, часто...

— Які це — такі, як я? — сіпнувся схвильовано Альберт.

— Ну, знаєте... Такі от демобілізовані хлопці, як ви...