Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

ми вимагаємо від бронзового гнома-птаха. Усі чули?

Усі закивали. Внутрішній голос гнома-птаха реготав. Злопи кинулися пакувати валізи. Гном-птах стояв блідий, як смерть.

— А ми, — сказав Добринька й поклав руки на плечі гнома Гролика та Чарівної Ши, — подамося нарешті до Божени.

— І я з вами! — закричав хлопчик-мізинчик. Хтось іще щось закричав. Хтось іще. І ще.

Однак колишній цеповий пес Фау навіть не поворухнувся. Він спав на дорожньому бивні-брилі, поклавши велику голову на лапи.

Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

А втім — тс-с-с…

Ще не кінець — не зовсім кінець. Про головне я вам ще не розказав. А головним було те, що дорожні гноми нарешті змогли роздивитися координати, написані на грамотці. Гноми приліпили відірваний клаптик до основного тексту так, ніби той ніколи не відривався.

Грамотка стала як нова. Звісно, кожному ще раз захотілося на неї подивитися. Усі скупчилися довкола Гролика, який не випускав грамотку з рук (іще чого — а раптом знову щось трапиться).

Усім було страшенно цікаво. Кожен з дорожньої братії читав кривулі, як собі знав. Внутрішній голос шляховичка Добриньки сіпнув господаря за віко й гукнув:

— Відкрий-но ширше рота, мені нічого не видно!..

Ич, не видно йому!

Допитливий Шиворіт-Навиворіт теж зазирнув до грамотки одним оком.

Лише бронзовому гномові було не до шмиги. Він клацав своїм ноутбуком, рахував злопів, збивався…

Від нього знову пішла валувати пара. Гном-птах почав шмаркати і терти очі.

А дорожні створіння зібралися в Париж до Божени. Не тільки Гролик — і Добринька, і Чарівна Ши, і близнюки доо.

А простець Тиша вирішив залишитися. Простеці взагалі не дуже-то полюбляють великі дороги й далекі подорожі. До того ж, Тиша обіцяв чумачкам доглянути колишнього цепового пса Фау і прослідкувати, аби той без пригод повернувся до Браниці.

Пес Фау спав. Тиша попрощався із товаришами і перебрався ближче до собаки, а по-простому — завалився в його кошлату шерсть і вже звідти махав рукою гномам.

Гноми стояли на узбіччі — чекали на попутку до Парижа.

Poзділ зовсім останній, а тому маленький

Хіба можна розповісти про Париж? Ні, звичайно, та й не збиралися ми розповідати про Париж, ми лише про Божену. Про Гролика. Про шляховичка Добриньку, про Чарівну Ши, про восьминіжку Сежелен, про роуді Лефа, про близнюків доо… Але все-таки головне — про Гролика та про Божену. Адже саме Божена прислала дорожньому гному Гролику грамотку, списану кривулями, в якій запрошувала Гролика до себе в гості. А Гролик грамотку не міг розшифрувати. І Добринька не міг. І близнюки доо не могли, і роуді, і бігоні, і банник. Лише чумачки змогли. Грамотка виявилася дуже простою:

Привіт, Гролику! Запрошую тебе на входини. Моя нова адреса — автомобільний корт під Парижем біля аеропорту Орлі. З нетерпінням чекаю. Мільйон поцілуночків.

Божена.

І адреса, куди гномочка Божена запрошувала свого доброго знайомого дорожнього гнома Гролика, теж була зовсім простою:

тисяча денних котячих переходів і три нічні, потім уздовж течії річки вниз за вітром, та сорок перельотів метелика, й сім вужичих кілець…

Отак просто.

Так просто, що кожен із вас знайде, а дорожні створіння — й поготів. Оно, дивіться, вже видно Сену, і крізь туман височіє шпиль Ейфелевої вежі, і чути аромат жасмину — чи як там пахне Париж…

Ще трохи, і вже видно маленьку чепурненьку тендітну Божену — ось вона махає рукою — і чути її веселий сміх. І не лише її, адже разом з нею сміється Гролик, сміються шляховичок Добринька з чарівною Ши, сміються близнюки доо, сміються земля й небо, сміється увесь світ.