Сандра Міст - Подвійне життя

того, только те, кто посылает нас за добычей, наверное, они умеют оценить нас по достоинству, возможно, для них важны мои воспоминания о несуществующем, возможно, они меня сейчас контролируют в хорошем, добром смысле слова, все, раскисаю.

***

Проте є у мене і дрібні клопоти, які, здається, теж викликають лише захоплення, захоплення звідусіль. Куди не глянь — усе викликає дике захоплення.

Коли мій чоловік пішов від мене, в мене, звичайно, почалася депресія. (Задача для кмітливих: де помилка у попередній думці? Правильно — слово «звичайно» є зайвим.) І мені важко було дотягти до вечора, аби, нарешті, лягти спати та ні про що не думати. Я з подивом стежила за людьми, які спроможні спокійно жити, вони закохуються, ходять на роботу, мені здавалося, що в них є щось, чого у мене ніколи не було і більше ніколи не буде. Та десь глибоко в серці мені було тепло від того, що хтось інший, можливо, просто зараз є щасливим. Є щасливим просто зараз. Лише дивитися на таких людей довго було не можна: з очей починали текти сльози.

Тоді я зазвичай згадувала про те, що я — акторка, яка показує людям приклади з життя на собі або собою. І мені слід триматися, тому що комусь мої фільми потрібні.

І тому що, коли я живу, значить, Бог вірить у мене.

***

Мне самой интересно: откуда у меня тяга к подобного рода проявлениям? (Я имею в виду эту малопонятную любовь Пилата к Иешуа, которая всегда была мне близка и понятна.) Вот, к примеру, сейчас я сижу за столом, вокруг меня носится с бумагами выпускающий редактор, и задаю себе вопрос: а не есть ли это единственная реальность? Моя единственная реальность, другой и быть не может, но что же такое моя любовь? Какое она имеет отношение к тому, что происходит? Или же мы и вправду находимся в одном месте, но в разных пространствах? Мне всегда было сложно понять, чем живут другие люди. А понимать это необходимо.

Хотя бы для того, чтобы не удивляться попусту.

Я думаю, когда мы занимаемся тем, что нас не радует, мы с каждым днем теряем свою силу. Разумеется, если она у нас была.

***

Або мої діти — що я скажу їм свого часу? «Знаєте, мої любі крихітки, ваша мама дуже, ну надто кохала вашого батька, тому їй і досі погано». Або ось іще: «Ваша мама — велика актриса сучасності, якщо судити за тією кількістю дурниць, які про неї пишуть у таблоїдах. Мабуть, ви можете пишатися мною».

Я навіть ніколи не переймалася тим, аби зрозуміти, як живуть інші люди. Чому вони ходять у кіно, якщо у них є вдома телевізор, наприклад. Чому вони плачуть, коли бачать відверту дурість на своїх блакитних екранах. Чому я їм подобаюся. І, взагалі, подобаюся я їм чи це звичайне базікання моїх продюсерів. Кого ці люди врешті-решт кохають: своїх рідних чи Міккі Рурка.

Мені взагалі важко уявити собі суспільство в цілому — якщо, звичайно, не йдеться про моїх сусідів по вулиці. Мені важко уявити собі, що під час різноманітних воєн гинули мільйони людей. Мені важко уявити хоча б тисячу людей, зібраних в одному місці. Якщо це не на знімальному кіномайданчику у Новій Зеландії, де мене не було. Мені важко повірити, що все, описане в підручниках історії, є правдою. Карколомною правдою. Я взагалі не люблю історію.

У такому разі що таке цей світ в цілому, моя дійсність, моє життя, я, мої діти?

Що я можу розказати своїм дітям окрім того, що в житті всього слід досягати самотужки?

***

Есть такая дурацкая шутка, что, мол, темное прошлое и светлое будущее в сумме дают серое настоящее. Однако сложно сказать, что это не обо мне. В своем светлом будущем не сомневаюсь ни секунды. Прошлое было не таким уж и темным. Просто тяжело воспринималось. А вот о настоящем — в самую точку!

***

Проте моє життя, моя доля у цілому мене задовольняють. Хоч би там як. Так, можливо, мені важко доводилося sometime, але особливого приводу розкисати не було. Але зараз я саме цим і займаюся.

Мені б дуже хотілося виявити причину. У мене таке відчуття, начебто на вулиці скрізь, з усіх боків, на мене дивиться мій колишній чоловік. Який знає, яка я дурепа. Якому відомо, що я — жінка, яку можна просто розлюбити і покинути. І він сміється, знаю, він обов'язково сміється наді мною.

Паранойя. Чиста паранойя.

І хоча мені важко, я прагну донести до свого серця думку про те, що це моя доля, на яку дав добро Хтось Вищий, і мені можна не соромитися себе.

Ви смієтеся? — смійтеся, мій колишній