Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— І попри все, мені подобаються його очі, — підвів риску Коен. — Вони бачать крізь товщу п’ятдесяти років.

За сто ярдів позаду, незграбно стрибаючи крізь снігові замети, до них наближався Багаж. Ніхто ніколи ні про що не питав його думки.

Надвечір вони дісталися до краю високогір’я і почали спускатися вниз по схилу крізь похмурі смерекові ліси, які лиш злегка припорошило снігом. Це була місцевість величезних скелястих гір із зазубреними вершинами та таких вузьких і глибоких ущелин, що день тут тривав щонайбільше двадцять хвилин. Дика, обвіяна вітрами сторона, саме така, де вам можуть зустрітися...

— Тролі, — сказав Коен, принюхуючись.

Ринсвінд тривожно озирнувся на всі боки у червонястому вечірньому світлі. Скелі, які щойно здавалися абсолютно нормальними, раптом почали здаватися оселями підозрілих істот. А тіні, які він не хотів би побачити зайвий раз, тепер ожили, і це не на жарт лякало.

— Мені подобаються тролі, — повідомив Двоцвіт.

— Ні, не подобаються, — відрізав Ринсвінд. — Це неможливо. Вони величезні і гулясті, до того ж жеруть людей.

— Ні, неправда, — відгукнувся Коен, лантухом сповзаючи з коня і заходячись масувати свої коліна. — Поширене хибне шудження, щоб ви жнали. Тролі ніколи нікого не жерли.

— Ні?

— Авжеж, ні. Вони жавжди випльовують рештки. Не перетравлюють людей, яшно? Жвичайний троль не бажає більшого від життя, ніж добрий шматок граніту... ну, може, ще плитку вапняку на жакушку. Хтошь мені розповідав, це тому, що вони кремеж... кремнежеж... — Коен замовк і витер слину з бороди, — шкладаються ж каменю, от.

Ринсвінд закивав головою. Тролі були відомі в Анк-Морпорку, певна річ, і частенько наймалися на роботу особистими охоронцями. Їхнє утримання, як правило, обходилося недешево, доки вони не призвичаювалися виходити з будинку через двері, а не просто навмання — крізь найближчу стіну.

Вони мимохідь збирали хмиз для багаття, а Коен тим часом вів далі:

— Тролячі жуби — ото шила.

— Чому ж? — поцікавилась Бетан.

— Не інакше як діаманти. Знаєш, єдина річ, що може трощити шкелі, та їм однаково доводиться відрощувати нові щороку — повний комплект.

— До речі, про зуби... — озвався Двоцвіт.

— Ну, кажи.

— Я не міг не помітити...

— Ну, що?

— Та нічого, — передумав Двоцвіт.

— Шправді? Ех... Нумо рожкладати вогонь, поки ще не жовшім штемніло. А тоді, — обличчя Коєна спохмурніло, — гадаю, нам треба жготувати шуп.

— Ринсвінд впорається з цим за одним махом, — жваво сказав Двоцвіт. — Він знає геть усе про трави і корінці, і все таке.

Коен кинув на Ринсвінда погляд, що ясно говорив: він, Коен, цьому не повірив.

— Кочівники дали нам жі тобою трохи в’яленої конини, — сказав він. — Якщо знайдете кілька цибулин і ше шошь такого штибу, шмак буде ліпшим.

— Але я... — Ринсвінд хотів було визнати свою некомпетентність, та передумав. В усякому разі, міркував він, я знаю, який вигляд має цибуля, це така м’яка біла бульбина із зеленим чубком, що стирчить зверху, напевне, має бути досить помітною.

— То мені йти її шукати чи як? — спитав він.

— Ага.

— Он там, у тих густих темних хащах?

— Так, шаме в таких мішцях вони й роштуть.

— Маєш на увазі, там, де усі ті глибокі вибалки і ще казна-що?

— Ідеальна міштинка, я б шкажав.

— Так, я теж так думаю, — гірко мовив Ринсвінд і рушив у вказаному напрямку, думаючи між тим, як же приманюють дику цибулю. Хоч її можна побачити у зв’язках, що розвішані на базарних лотках, вона, напевне, не росте отак; напевне, селяни чи хто там ще залучають особливу породу гончаків абощо, або насвистують яких пісень, щоб її приманити.

На небі вже з’явилося кілька перших зірочок, коли він почав безцільно штурхати патиком листя і траву. Світляні гриби, неприємно органічні і на вигляд наче сексуальні іграшки для гномів, звучно чвакали під ногами.

Якась дрібна комашня кусала його. Інші істоти, на щастя, невидимі, стрибали і розбігались у кущі, докірливо крекчучи.

— Цибуле! — прошепотів Ринсвінд. — Ти тут?

— Її там ціла грядка біля он того старого тиса, — сказав голос у нього над вухом.

— О, — зрадів Ринсвінд. — Чудово.

Далі залягла тривала мовчанка, не рахуючи дзижчання комарів біля Ринсвіндових вух.

Він завмер на місці мов вкопаний. Він навіть очима не повів.

Нарешті наважився сказати:

— Пробачте.

— Що таке?

— А котре з отих дерев — тис?

— Оте невеличке з наростами та темно-зеленими голочками.

— О, так. Бачу. Ще раз спасибі.

Він не рухався з місця. Врешті-решт голос спитав буденним тоном:

— Тобі ще чимось допомогти?

— Ти ж — не дерево, правда? — запитав Ринсвінд, продовжуючи дивитись прямо поперед себе.

— Не кажи дурниць. Дерева не говорять.

— Вибач. Просто останнім часом я трохи плутаюся в деревах, ти ж знаєш, як воно бува.

— Насправді ні. Бо я — камінь.

Ринсвінд намагався не виказати голосом свого хвилювання.

— Так, авжеж, — поволі сказав він. — Ну, тоді я йду позбираю оту цибулю.

— Смачного.

З невимушеним виглядом він обережно рушив уперед і вже за кілька кроків помітив купку мичкуватих білих рослин, що причаїлися в кущах, акуратно висмикнув їх із землі і обернувся.