Іван Антонович Єфремов - Година Бика

рожевуватим відблиском металу. Намисто такого ж металу у вигляді мережаних квадратів, з’єднаних рожевим камінням з алмазним блиском, охоплювало високу шию і спускалося чотирма сяючими підвісками в улоговину між грудьми, ледве прикритими фестонами пружного корсажу. Похилі вузькі плечі, красиві руки й більша частина спини були оголені, зовсім не за правилами повсякденного одягу Торманса.

Довгі, ледь розкосі очі під ламаними бровами дивилися пильно й владно, а губи великого рота з трохи піднятими куточками були щільно стиснуті, виражаючи невдоволення.

Жінка зупинилась, безцеремонно розглядаючи свою гостю. Фай Родіс перша рушила навстріч.

— Не обманюйте себе, — стиха сказала вона, — ви, безперечно, вродлива, але прекраснішою за всіх бути не можете, як ніхто у всесвіті. Врода має безліч відтінків — у цьому багатство світу.

Дружина володаря примружила темно-коричневі очі й подала руку жестом власної величності, в якому проступало щось удавано дитяче. Фай Родіс, котра вже засвоїла привітання Торманса, обережно стиснула її вузеньку долоню.

— Як вас звуть, гостя із Землі? — спитала та високим різкуватим голосом, уривчасто, ніби наказуючи.

— Фай Родіс.

— Звучить гарно, хоча ми звикли до інших поєднань звуків. А я Янтре Яхах, в буденному скороченні — Ян-Ях.

— Вас назвали по імені планети! — вигукнула Родіс. — Вдале ім’я для дружини верховного володаря.

На губах жінки Торманса промайнула зневажлива усмішка.

— Що ви! Планету назвали моїм іменем.

— Дивовижно! Перейменовувати планету з кожною новою володаркою — який величезний і даремний труд! Адже треба переписувати всі позначення, та й у книжках плутанина!

— Клопіт із зміною імен — дрібниці! — втрутився Чойо Чагас. — Нашим людям не вистачає роботи, тож працівники завжди знайдуться.

Фай Родіс уперше зніяковіла й мовчки стояла перед володарем планети та його чарівною дружиною.

Обоє по-своєму витлумачили її збентеження і вирішили, що настав сприятливий момент для завершення аудієнції.

— Унизу, в жовтому залі, чекає інженер, він допомагатиме вам одержувати інформацію. Він весь час перебуватиме тут, з’являючись за першим вашим покликом.

— Ви сказали — інженер? — перепитала Родіс. — Я розраховувала на історика. Адже я невіглас у питаннях технології. Крім того, у нас на Землі історія — найважливіша галузь знань, наука наук.

— Щоб розпоряджатись інформацією, потрібен інженер. У нас так заведено. — Чойо Чагас поблажливо усміхнувся.

— Дякую, — Родіс уклонилась.

— О, ми зустрінемося ще не раз! Коли ви покажете мені фільми про Землю?

— Коли захочете.

— Гаразд. Я виберу час і повідомлю. До речі, — Чойо Чагас кивнув на драпірування, — виведіть їх із гіпнотичного стану.

— Можете подати сигнал, вони вільні.

Чойо Чагас клацнув пальцями, і тієї ж секунди обидва вартові вийшли із схованок з похиленими головами. Один із них пішов попереду Фай Родіс через коридори до зали, завішаної чорним драпіруванням і встеленої чорними килимами. Звідси сходи з чорного каменю двома півколами спускалися до золотисто-жовтої нижньої зали. Вартовий зупинився біля балюстради, і Фай Родіс пішла вниз одна, відчуваючи дивну полегкість, ніби за похмурою чорнотою вгорі залишилася тривога про долю експедиції.

Посередині на жовтому килимі стояв чоловік, блідіший за звичайного тормансіанина, з густою і короткою чорною бородою, схожий на старовинний портрет епохи ЕРС. Могутній лоб, густі брови, що нависали над ледь опуклими фанатичними очима, вузька дуга чорних вусів… Чоловік неначе в трансі дивився, як спускалась по чорних сходах жінка Землі, навдивовижу правильні й тверді риси обличчя якої були напівприхо-вані прозорим щитком. Щось нелюдське випромінювали її широко розкриті зелені очі під прямою лінією брів. Вона дивилась ніби крізь нього в безмежні, їй одній відомі далі. Тормансіанин відразу зрозумів, Що це дочка світу, не обмеженого однією планетою, відкритого просторам всесвіту. Подолавши хвилинну розгубленість, інженер підійшов.

— Я — Хонтеело Толло Фраель, — чітко вимовив він трислів-не ім’я, що означало нижчий ранг.

— Я — Фай Родіс.

— Фай Родіс, я посланий у ваше розпорядження. Моє ім’я складне, особливо для гостей з чужої планети. Називайте мене просто Таель, — інженер усміхнувся зніяковіло й лагідно.

Родіс зрозуміла, що це перша по-справжньому добра людина, яку вона зустріла на планеті Ян-Ях.

— У вас є якісь додатки до імені, що означають повагу, вирізняють розум, працю, геройство, як у нас на Землі?

— Ні, нічого подібного. Всіх коротко називають «кжи» — короткожитель, жителька; вчених, техніків, людей мистецтва, які не підлягають ранній смерті, «джи» — довгожителями, а до правителів звертаються зі словами «великий», «всемогутній» або «повелитель».

Фай Родіс обмірковувала почуте, а інженер нервово водив по килиму носком свого черевика, твердого й рипучого на відміну від безшумного, м’якого взуття «Змієносців».

— Може, ви хочете пройти в сад? — несміливо запропонував він. — Там ми можемо…

— Ходімо… Таель, — сказала Родіс, даруючи інженерові усмішку.

Він зблід, повернувся і пішов попереду. Через вікно-двері вони спустилися в сад, до вузеньких алей, розпланованих геть по-земному.

Фай Родіс роздивлялася, пригадуючи, де вона бачила щось схоже. Чи не в якійсь із шкіл третього циклу в Південній Америці?

Безпелюсткові квіти-диски, яскраво-жовті по краях і густо-фіолетові всередині, що погойдувалися на тоненьких голих стеблах над бірюзовою травою, нічим не нагадували Землю. Чужими здавалися жовті лійкоподібні дерева. Через біофільтри ледь чутно проникав пряний запах інших квітів, різкого синього відтінку, які кетягами звисали з куща довкруж овальної галявини. Фай Родіс ступила крок до широкої лави, збираючись сісти, але інженер енергійно показав в інший бік, де конічний горбик увінчувала альтанка у вигляді корони з тупими зубцями.

— Це квіти бездумного відпочинку, — пояснив він, — досить посидіти там кілька хвилин, щоб поринути в заціпеніння без думок, страху й турбот. Тут полюбляють сидіти верховні правителі, і слуги приходять за ними у призначений час, інакше людина може пробути тут невизначено довго!

Тормансіанин і гостя із Землі піднялися в альтанку з виглядом на сади Цоам. Далеко внизу, за голубими стінами садів, біля підніжжя плоскогір’я, розкинулося величезне місто. Його скляні вулиці виблискували, немов річкові протоки. Але води бракувало навіть у садах Цоам. У підземних трубах шуміли струмки й деінде вливалися в невеликі басейни. Від височенних воріт навіть сюди долинала безладна музика, зливаючись із шумом голосів, сміхом і окремими вигуками.

— Там щось коїться? — запитала Родіс.

— Нічого. Там вартові й прислуга садів.

— Чому ж вони такі невитримані? Хіба правителі, які тут живуть, не вимагають тиші?

— Не знаю. В місті шуму набагато більше. В палаці не чутно, а до зручностей інших їм байдуже. Слуги володарів нічого не бояться, якщо до вподоби своїм володарям.

— Тоді вони їх дуже погано виховують!

— А навіщо? І що ви маєте на увазі?

— Насамперед уміння стримувати себе, не заважаючи іншим людям. У цьому єдина можливість