Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

політики, ні в чому не перешкоджають УГВР у її властивих функціях. У свою чергу, УГВР не взяла на себе ролі традиційного державного центру, що виводить свою леґітимність із державно-правних актів 1918-20 рр., не діє в такому сенсі і на тій площині й жодним актом не заперечувала можливости діяння такого чинника, опертого на державну леґітимність. Це дві формації різного характеру, сперті на іншій основі, які мають інший характер діяльности. В дії не може бути між ними зударів. Натомість діяльність одного і другого чинника повинні взаємно доповнятися, підсилювати одна одну і, йдучи по тій самій генеральній лінії української визвольної політики, разом творити гармонійну цілість. Ми заступаємо думку, що може бути і формальний зв'язок між; ними, а в відповідній стадії визвольних змагань може бути актуальною справа повної уніфікації. Але це тепер не важливе, і за це не доводиться спорити. Головне, щоб обидва центри стояли на однакових засадничих позиціях самостійницької політики, щоб обидва її реалізували у своїй діяльності, щоб з обох боків було розуміння корисности дії другого чинника, взаємне визнавання, готовість до взаємної підтримки і співпраці.

Якщо б з боку Національної Ради було заперечення рації існування й діяльности УГВР, неґативне відношення до неї, — всупереч безсумнівній конечності і доцільності для визвольної боротьби, — то це було б виявом нехтування визвольною справою і засуджувало б Національну Раду перед українським народом. Протиставлення не може мати політичної підстави, коли Національна Рада буде триматися шляху правильної самостійницької визвольної політики. Хочемо вірити, що так буде і про це будемо дбати.

Але є небезпека суперечности між Національною Радою і Закордонним Представництвом УГВР через порожню беззмістову ривалізацію з мотивів «боротьби за владу», а передусім за чисто теоретичні питання пріоритету, прероґатив і т. п. Ця загроза досить реальна, вона походить із тієї хронічної хвороби українського життя, що різні українські чинники визначають на папері свій характер, свої позиції і прерогативи, а потім, замість займатися справжньою діяльністю, до якої зобов'язують їх ці їхні самоозначення, — «принципово» воюють за місце, за абстрактні прерогативи з іншими українськими чинниками, які їх зачіпають, або ведуть такого роду діяльність. Ця хвороба роз'їдає українське політичне життя, а брак серйозної самостійницької політичної діяльности заповнюється гамором внутрішньої боротьби за неістотні речі. На жаль, уже почали виявлятися конфлікти між Закордонним Представництвом УГВР і Комісією Національної Ради за «прерогативи», за «старшинство». Хоч як це прикро, але такі нездорові прояви конечно оцінюємо виразно, якими вони є по суті, щоб загальмувати дальший розвиток по цій лінії. Бо це шкідливе і компромітуюче явище в українському політичному житті за кордоном у такій важкій ситуації. Мусимо кликати: панове, отямтеся! Борімся за суверенну державу, докладім до цього всі,сили, а не сперечаймося за те, хто «суверенніший». В Українській Державі сам український народ буде сувереном і встановить її форму, назву і уряд. А тепер треба боротися з ворогом — з російсько-большевицьким поневоленням, треба йому протиставляти всі сили, на всіх відтинках, у всіх можливих формах. Треба все поставити на службу визвольній справі: і революційну боротьбу на Рідних Землях — як головний фронт, основу визволення, і леґітимність, дію екзильного державного центру. Якщо спрямуємо всю свою увагу на власну самостійницьку акцію, то побачимо, що є місце не тільки для одних, але для всіх, відчуємо потребу заповнення всіх фронтів, побачимо, що дія другого чинника, якого вважається тепер за конкурента, — теж потрібна і конечна.

Сумним проявом є те, що серед частини українських політиків далі бере верх боротьба за владу, за прерогативи, за міністерські і т. п. титули й портфелі, хоч вони й порожні. Але вже ніяк не можемо допустити, щоб ця сама хвороба вкрадалась у наше середовище. Одна справа — відстоювати суверенітет українського самостійного чинника в противагу до ворожої експозитури, виступати як повноправний речник України перед світом і для того вживати прийнятих державних форм і назв, обороняти їх правність перед ворогом, а друга справа на тому тлі зчиняти внутрішньо-українську боротьбу, унеможливлювати співпрацю і всяку роботу. Між УГВР, чи ЗП УГВР, і Національною Радою, чи Викопним Органом екзильного Державного Центру немає дійової протилеж-ности, і не можна її викликати за теоретично формальні означення. Тільки в закордонній політичній діяльності могли б виринати колізії між Національною Радою, чи Викопним Органом Державного Центру і УГВР, чи її Закордонним Представництвом. Але їх не буде тоді, коли обидва чинники проводитимуть одну й ту саму самостійницьку політику і будуть керуватися рацією визвольної справи.

Засаднича лінія закордонної політики обох чинників повинна бути одна й та сама. Розподіл в її практичному здійсненні буде нормуватися неоднаковим характером обох інституцій. Закордонну політичну діяльність Національної Ради, чи Викопного Органу, її обсяг, зміст і форму в кожному випадку визначуватиме, з одного боку, характер екзильного державного центру, а з другого — засада леґальної дії. Національна Рада, чи її Викопний Орган, з уваги на ту легальність не може виступати як чинник, відповідальний за революційно-визвольну боротьбу на Рідних Землях і безпосередньо від неї говорити, хоч зможе на неї покликатися, говорити про неї. Леґально діючий центр не матиме змоги на деякі закордонні, зовнішньо-політичні акції і виступи, потрібні для української самостійницької політики, але можливі для чинника, який бере на себе відповідальність за революційно-визвольну боротьбу в Україні, виступає безпосередньо від її імени і який не зв'язаний тими обмеженнями, які випливають із правил легального діяння. Цим якраз повинна визначатися діяльність Закордонного Представництва УГВР. Натомість немає потреби, щоб Закордонне Представництво УГВР провадило таку діяльність, займалося такими справами й акціями, які відповідно ставить Національна Рада, чи Викопний Орган Державного Центру. Концентруючись на своїх притаманних завданнях, Закордонне Представництво зможе тим краще їх розв'язувати.

Питання компетенцій, прерогатив може тільки в абстрактно-теоретичній постанові доводити до спорів і колізій. У площині політичної дії воно в кожному конкретному випадку просто розв'язується різним політичним характером обох інституцій, неоднаковою якістю і можливостями їх дії. Все залежить передусім від доброї волі; незалежно від формального відношення мусить бути порозуміння і співпраця. Питання суверенітету взагалі не може бути предметом спору. Суверенність належить тільки українському народові, а не будь-якому центрові. Дія від його імени має тільки умовну вартість: те згідне з волею українського народу, що найпевніше веде до здійснення його головної мети — Суверенної Соборної Держави, те все буде українським народом прийняте і правосильне. Все, що протиставне тому, буде відкинуте, засуджене. На першому місці стоїть «що», а не «хто». Яка дія, який зміст, який вислід — це має більше значення від питання, який чинник діє.