Стівен Кінг - Доктор Сон

штату в сусідній Мейн. Малих дітей і річки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навесні, коли їхня Сако вслід за таненням снігу ставала широкою і бурхливою. Місцевий тижневик кожного року повідомляв щонайменше про одного втопленика.

Сьогодні в дітей було чим зайнятися на галявині. Єдина організована діяльність, на яку вони піддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але ці діти вже були того віку, який цілком дозволяв їм бігати (а декому й качатися) по траві, мавпами видиратися на Абрині ігрові риштовання, повзати крізь «Веселі Тунелі», які Девід установив разом з парою інших батьків, та ляскати по повітряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всі кульки були жовтими (оголошений Аброю її улюблений колір), і було їх там, як це міг засвідчити Джон Далтон, щонайменше сімдесят. Він особисто допомагав їх надувати Люсі з її бабцею. Як для жінки її віку, Четта мала розкішний набір легенів.

Включно з самою Аброю, там було дев’ятеро малюків, і оскільки з кожним прийшов щонайменше хтось один із батьків, дорослого догляду за ними вистачало. На задній веранді стояли садові крісла, тож коли свято набрало крейсерського темпу, Джон всівся в одно з них поряд із празниково вбраною в дизайнерські джинси і светрик з написом НАЙКРАЩА В СВІТІ БАБЦЯ Четтою. Вона якраз пригощалася від величезного кусня святкового торта. Джон, який за зиму набрав кілька фунтів зайвого баласту, обмежився одним ріжком суничного морозива.

— Не уявляю, куди воно у вас влазить, — сказав він, киваючи на стрімко зникаючий торт на її паперовій тарілці. — На вас і тіла нема. Ви ніби навощена ниточка.

— Може, й так, caro, але в мене порожній ножний протез, — вона обвела поглядом розгуляних дітей і видала глибоке зітхання. — Як же мені б хотілося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.

Джон вирішив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмові. Мати Люсі загинула в автомобільній катастрофі, коли Люсі була ще меншою за Абру. Він це знав з їхньої сімейної анкети, яку Стоуни заповнювали разом.

Проте Четта сама повернула розмову в інший бік.

— Знаєте, що мені подобається в них у цьому віці?

— Звідки? — Джонові вони подобалися у будь-якому віці… принаймні до того, як сягали чотирнадцяти років. Коли їм виповнюється чотирнадцять, їхні залози вмикаються на гіпердрайв і більшість з них відчувають себе зобов’язаними наступні п’ять років бути зухвалими шмаркачами.

— Погляньте на них, Джонні. Це дитяча версія отієї картини Едварда Гікса «Миролюбне королівство»[125]. У нас тут шість білих — звичайно, а як інакше, це ж Нью-Гемпшир, — але також ми маємо двох чорних і одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделі одягу в каталозі Ганни Андерсон[126]. Ви знаєте оту пісню, що її співають у недільній школі, де такі слова: «Чорний і білий, жовтий і червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маємо тут зараз. Дві години, а жодне з них не підняло на іншого кулака, не штовхнуло злісно.

Джон, котрий бачив достобіса малят, які брикалися, штовхалися, били й кусали інших, відповів усмішкою, в якій цинізм і жаль перебували в точно дозованому балансі.

— Я й не очікував би чогось іншого. Всі вони відвідують заклад «Малі приятелі». Це елітний денний дитсадок у цій окрузі, і ціни вони там гилять елітні. Це означає, що їхні батьки всі належать щонайменше до вищого середнього класу, всі з дипломами коледжів, і всі практикують заповіт «У погодженні й злагоді». Ці діти — просто одомашнені соціальні тварини.

На цім Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але він міг продовжити й далі. Міг би сказати, що приблизно до семи років — так званого свідомого віку — вони залишаються емоційними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, які між собою погоджуються й ніколи не підвищують голосу, вони діють так само. Якщо їх виховують зубасті горлодери… тоді…

Двадцять років лікування малюків (не кажучи вже про двійко вирощених власних, які тепер навчалися у добрих підготовчих школах ґатунку «У погодженні й злагоді») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким він був колись вирішив спеціалізуватися у педіатричній медицині, хоча воно й притлумилося за всі ці роки. Можливо, діти дійсно приходять у цей світ у сяйві слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт[127], але вони також серуть собі в штанці, допоки не засвоять кращих навичок.

11

Сріблясті переливи — як ті дзвоники, що на пікапі з морозивом, — задзеленчали в пополудневому повітрі. Діти обернулися на цей звук.

З під’їзної алеї Стоунів на галявину котився привітний привид: юнак на неймовірно завеликого розміру триколісному велосипеді. На хлопцеві були білі рукавички і яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельці одного лацкана стирчала бутоньєрка завбільшки як оранжерейна орхідея. Штани на ньому (також величезного розміру) наразі були підкочені до колін, щоб не заважали крутити педалі. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, і він торкав їх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бік, але не завалювався остаточно. На голові новоприбульця під величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сиділа божевільна синя перука. Позаду нього йшов Девід Стоун, в одній руці він ніс велику валізу, а в іншій — складаний столик. Вигляд Дейв мав знічений.

— Агов, діти! Агов, діти! — закричав чоловік на трайку. — Нумо до мене, нумо у коло, бо наше шоу починається скоро!

Двічі гукати було зайве; діти всією зграєю зі сміхом і криками вже бігли назустріч велосипеду.

До Джона з Четтою приєдналася Люсі, сівши, вона виставила нижню губу і з кумедним «хух» здула собі з очей пасмо волосся. На підбордді в неї була цятка шоколадної глазурі.

— Хтозна, що за фокусник. Він вуличний артист, під час літнього сезону працює у Фрейжері й Північному Конвеї. Дейв побачив оголошення в якійсь з отих безкоштовних газет, той показав йому, що він уміє, і Дейв його найняв. Хлопця звуть Реджі Пелатир, хоча він воліє виступати як Великий Містеріо. Ну от, подивимося, чи довго він зможе утримувати їхню увагу, коли всі вони вже так зблизька роздивилися на цей його фантастичний трайк. Я гадаю, хвилини три щонайбільше.

Джонові подумалося, що тут вона може помилятися. Своєю добре продуманою появою хлопець уже захопив уяву малюків, і перука