Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 25

Кімната для допитів була такою, якою я її пам’ятав: холодною, стерильною, надто гнітючою. У таких стінах правда завжди мала гіркий смак. І сьогодні її мав скуштувати Ліам.

Я зайшов, не поспішаючи. Він уже сидів за столом. Руки на поверхні, без кайданок, але напружені. Ліам удавав спокій, але його очі... вони кричали.

— Ти, чортів покидьок, — зашипів він, тільки-но я сів навпроти. — Думаєш, виграв? Думаєш, це кінець?

Я мовчав. Просто дивився на нього. Як на хворобу, яку нарешті вдалося вилікувати.

— Я зітру тебе на порох, Дрейку. Присягаюся! Ти не знаєш, з ким зв’язався! А Сакура, та мала гадюка, вона ще поплатиться. Вона повернеться до мене. Я сам її заберу. Своїми руками!

Його голос тріщав від люті. Але я бачив страх. Він сидів у кожному русі, в кожному зойку агресії. Внутрішній панікер, якого вже ніхто не слухав.

Я зітхнув і спокійно промовив:

— Ти програв, Ліаме. Змирися з цим.

Він стиснув щелепу, але я не дав йому вставити слова.

— Кредитори лізуть тобі в горлянку. Аудитори копають у кожному звіті, кожному папірці. Акціонери забирають свої частки, мов утікачі з корабля, що тоне. І найгірше, все що ти вважав своїм, більше тобі не належить. Навіть прізвище. Тобі кінець.

Він вирячився на мене, як поранений звір. Раніше в цих очах було презирство. Тепер лише відчай.

— Це не кінець! — закричав він. — Я повернуся! Ви пошкодуєте!

Я підвівся. Повільно, не відриваючи погляду. І нахилився до його вуха, настільки близько, що міг відчути його затхлий подих.

— Сакура – моя жінка. І за неї я знищу тебе, навіть якщо весь світ заступиться за тебе. Якщо ти тільки подумаєш про неї, зникнеш. Якщо озвешся, тебе не знайдуть. Якщо ти доторкнешся до її імені, я зроблю з тобою все, що ти робив із нею. І навіть більше. Різниця в тому, що я не зламаюся, Ліаме. Я доведу справу до кінця.

Він тремтів. Я відчував це, стоячи поряд. Бачив, як його впевненість танула.

— Тепер бійся кожної тіні, — прошепотів я ще тихіше. — Бо вона може бути моєю.

Я випрямився. І вийшов, не озираючись. Двері за мною зачинилися з глухим клацанням. А за ними залишився той, хто колись думав, що має владу над усім.

На узбіччі вже стояла машина. Як завжди чорна, без блиску, мов тінь, що слідує за мною з самого початку. Я відчинив дверцята й одразу зіщулився від вибуху кольору.

— Твою ж… — пробурмотів я, дивлячись на букет яскраво-рожевих квітів, що лежав на сидінні.

— Не дякуй, — хмикнув Х'ю з пасажирського сидіння. — Вона ж любить це все. Рожеве. Химерне. І, мабуть, тебе також.

Я лише мовчки кивнув.

— До Сакури. — І назвав адресу.

У дорозі я не вимовив ні слова. У голові лише вона. Її голос.  Посмішка. Очі, коли в них більше не було страху. Та мала вовчиця з полум’ям замість крові, вона підкорила мене не тим, що просила допомоги, а тим, що вчилася стояти. Вперше в житті я був не месником. А кимось, до кого тягнуться.

Машина зупинилась. Ворота відчинились майже одразу. І на сходах вже стояла Сакура. В білих вільних штанах, босоніж, з розпущеним волоссям. Така домашня і водночас справжня. Та, заради якої хочеться жити.

Я вийшов, і в ту ж мить вона кинулась до мене. Сакура буквально врізалась в мої обійми, притискаючись так, ніби ми не бачилися вічність.

— Ти прийшов, — прошепотіла вона мені в груди.

Я посміхнувся, притискаючи її до себе сильніше.

 — І надалі приходитиму. Завжди.

Сакура відійшла трохи, щоб подивитись мені в очі. Її пальці легенько ковзнули по моїй щоці.

— Знаєш… Я думала, після всього в мені залишиться лише порожнеча. Але ти… — вона запнулася. — Ти навчив мене дихати інакше.

Я простягнув їй букет.

 — Ці… гм… були не моєю ідеєю. Але, здається, пасують до тебе. Яскраві. Живі. Зухвалі.

— Як я? — засміялася вона, приймаючи квіти.

— Як ти, — підтвердив. — І, знаєш… усе, що було до тебе – наче чорно-біле кіно. Тепер у нас кольори. Багато. І всі вони твої.

Ми ще довго стояли, не відриваючись одне від одного. Жодної тіні в її очах. Жодного сумніву в моєму серці.

— Хочеш залишитись? — прошепотіла вона, знову торкаючись мого обличчя.

 — Я не залишусь. Я просто… більше нікуди не піду.

Бо ця історія більше не про біль. Вона про світло. І ми його початок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍