Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

  
Я стояла біля відкритої шафи, невдоволено дивлячись на речі, які хаотично звисали з вішаків. Здавалося, що тут було все, крім ідеального вбрання для клубу.  
— Ну що, вибрала? — Лєра з цікавістю заглянула через моє плече й зітхнула. — Ну ти даєш, Карін. Тут купа всього, а ти стоїш, як на допиті.  
— Мені нічого не подобається, — я приречено зітхнула.  
— Ой, та дай-но я, — Лєра рішуче потягнулася до шафи й почала перебирання.  
Я сіла на ліжко й спостерігала, як вона з професійним виглядом оцінює мої речі, примружуючи очі, ніби бачила їх вперше. Через кілька хвилин вона витягла чорну сукню й підняла її перед собою.  
— А ось це те, що треба, — вона переможно посміхнулася.  
Я завмерла, дивлячись на цю сукню. Я купила її того дня, коли вирішила, що моє життя зміниться. Це була сукня нового початку, нового образу. Того ранку я вдягнула її, впевнено крокуючи в офіс, і неочікувано зустріла погляд Арсена. Саме тоді, як мені здавалося, між нами щось змінилося. Я провела пальцями по м’якій тканині, згадуючи його погляд, теплий, уважний. Згадала, як він сидів поруч, коли я хворіла, як дбайливо торкався мене, як уважно слухав, коли я скаржилася на самопочуття.  
Я мимоволі посміхнулася.  
— Ну що? — Лєра хитро всміхнулася. — Згадала когось?  
— Ні, — я швидко взяла сукню з її рук, щоб сховати збентеження.  
— Ой, тільки не бреши! — вона заплескала в долоні. — По твоєму обличчю все видно!  
— Давай краще зробимо мені зачіску, — я відволікла її увагу, йшла у ванну помити волосся.  
Під гарячими струменями води я закрила очі, намагаючись впорядкувати думки. Чому мене так зачепив спогад про Арсена? Чому це відчуття таке тепле?  
Коли я повернулася в кімнату, Лєра вже розклала свій «арсенал»: лак для волосся, плойку, тіні, помади. Вона любила все це більше за мене й, на відміну від мене, вміла створювати ідеальні образи.  
— Сідай, — вона жестом запросила мене в крісло перед дзеркалом. 
 Я слухняно опустилася, і вже за кілька хвилин вона вправно накручувала мені локони. Її рухи були швидкими й впевненими, як у майстра своєї справи.  
— Ти ж знаєш, що я це роблю краще за тебе? — усміхнулася вона, розглядаючи свою роботу.  
— О, я не сумніваюся, — я теж посміхнулася у відповідь.  
— Ну ось! — вона зробила останній штрих, випустивши кілька пасем біля обличчя. — Тепер макіяж.  
Вона вибрала для мене яскравий, але не вульгарний мейк: виразні очі, трохи рум’янцю, насичені губи. Я з цікавістю вдивлялася в дзеркало й не могла впізнати себе.  
— Оце я розумію! — задоволено сказала Лєра. — Ну що, ти готова підкорювати цей світ і цей вечір?  
Я подивилася на себе ще раз: чорна сукня, локони, яскравий макіяж.  
О так, я була готовою.  
Таксі під'їхало до  клубу "Екліпс". Скляні двері, що випромінювали мерехтіння неону, кремезні охоронці в строгих костюмах, черга модників біля входу — відразу відчулось, що це заклад не для простих смертних.  
Я ковтнула повітря, злегка напружуючись.  
— Лєро, це… це точно для нас? — я знервовано поправила сукню, що, як мені здалося, занадто обтягувала моє тіло.  
— Каріно, ну ти що! — вона підхопила мене під руку й усміхнулася. — Це найкраще місце в місті! Вхід сюди лише за запрошенням. І вгадайте, у кого воно є?  
— У тебе? — я спробувала пожартувати, але голос видав мою невпевненість.  
— Саме так! — вона гордо розправила плечі. — Та досить переживати. Ми тут виглядаємо не гірше за всіх інших. Ти взагалі сьогодні шикарна.  
Я видихнула й зробила крок уперед.  

Охоронець лише мовчки оглянув нас і кивнув, пропускаючи всередину.  
У клубі пахло дорогими парфумами, алкоголем і ледь відчутним ароматом сигар. Тьмяне світло переливалося різними кольорами, відбиваючись у скляних поверхнях. Навколо — заможні чоловіки, жінки в ідеальних сукнях, стильні офіціанти, що розносили келихи з шампанським.  
— Дивись, ось він! — Лєра раптом зупинилася, збуджено штовхнувши мене ліктем.  
Я простежила за її поглядом і побачила високого чоловіка біля бару. Андрій. Він виглядав впевнено: дорогий годинник, стильний костюм, спокійна усмішка. Чоловік, який знає, що має владу.  
— Іди до бару, а я зараз, — прошепотіла Лєра.  
— Що? — я ошелешено глянула на неї.  
— Просто іди, ніби тобі теж цікаво випити. Я почну розмову, а ти… будь десь поряд, щоб виглядало природно.  
Я кивнула, хоча всередині відчувала, що це погана ідея. Але сперечатися було безглуздо.  Я підійшла до бару й сіла на високий стілець, намагаючись виглядати впевнено. Лєра вже заговорила з Андрієм, кокетливо нахиляючись ближче. Він відповідав їй, явно зацікавлений. Я відвернулася, не бажаючи підслуховувати їхню розмову, і вирішила замовити щось гаряче.  
— У Вас є щось гаряче? — запитала я у бармена, який витончено полірував келих.  Мені хотілося якогось чаю, а бармен... Він усміхнувся, нахиливши голову набік.  
— У такому місці? — він театрально похитав головою. — У нас тут усе гаряче.  
Я скривилася, але вирішила не сперечатися.  
— Тоді… щось міцне.  
Бармен хитро примружився й налив мені щось із пляшки темного скла.  
— Спробуй, — сказав він з усмішкою.  
Я піднесла келих до губ і зробила маленький ковток.  
У ту ж секунду горло немов обпекло полум’ям. Я закашлялася, очі наповнилися слізьми, а бармен лише хихикнув.  
— Пекуче, так?  
Я не могла говорити, лише відчайдушно кивнула, намагаючись вдихнути.  
— Ось тобі вода, — він простягнув мені склянку, і я, не роздумуючи, зробила кілька великих ковтків.  
— Що це було?! — нарешті прохрипіла я.  
— Наш особливий коктейль, — він підморгнув.  
Я зітхнула, відставляючи келих подалі.  
— Дякую, більше не треба.  
Бармен підбадьорливо кивнув, і я знов звернула погляд на Лєру.  
Вона вже заливалася сміхом, схилившись до Андрія, котрий щось захоплено їй викладав.  
Через короткий проміжок часу він схопив її за руку і повів у самий епіцентр танців.  
А я лишилась на самоті.