В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

думаю, що не міг би зробити зі своїм життям нічого гіднішого, аніж пожертвувати ним заради ваших надій, мрій та сподівань на краще життя. Так само, як і ви, я щиро вірив, що ці мрії, надії та сподівання здійсняться на вашій землі, однак історія та беззаперечна Божа милість здали нам інші карти. Я тут, щоб сказати вам, пані та панове, що це тимчасове нещастя, адже ваші солдати билися чудово й відважно і перемогли б, якби лише Конгрес лишався таким непохитним, підтримуючи вас, як обіцяв президент. Цю обіцянку розділили і численні американці. Однак не всі. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Демократи. ЗМІ. Антивоєнний рух. Хіпі. Студенти. Радикали. Америку послабив її внутрішній розкол, комуністи, зрадники та капітулянти заразили наші університети, студії новин та наш Конгрес. Сумно казати про це, однак ви нагадуєте їм про їхнє боягузтво та зрадливість. Я тут, щоб сказати вам, що мені ви нагадуєте про велику обіцянку Америки! Обіцянку іммігрантам! Обіцянку американської мрії! Обіцянку того, що колись так цінував народ цієї країни й одного дня цінуватиме знову. Те, що Америка — країна свободи й незалежності, країна патріотів, які завжди стануть на захист слабших, байдуже, де вони перебувають, країна героїв, які ніколи не втомляться допомагати друзям й бити по ворогах, країна, що радо вітає таких, як ви, людей, які принесли такі жертви заради нашої спільної справи, демократії та свободи! Одного дня, друзі мої, Америка знову буде на висоті, і це — завдяки таким, як ви. І одного дня, друзі мої, земля, яку ви втратили, знову буде ваша! Бо ніщо не зупинить невідворотного поступу свободи та волі людей! Тепер скажіть разом зі мною вашою чудовою мовою те, в що ми всі віримо…

Протягом усієї промови слухачі шалено ревіли й аплодували, і якби він викотив на сцену комуніста в клітці, вони радо б закликали Конгресмена вирвати йому серце з грудей цими масивними руками. Здавалося, ніщо не змусить їх шаленіти ще більше, однак він зміг це зробити. Підняв руки у формі V, ймовірно, маючи на увазі перемогу[44], власне В’єтнам, «голосуйте за мене»[45] чи щось з іще тоншим впливом на підсвідомість, і прокричав у мікрофон з ідеальною в’єтнамською вимовою:

— Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam!

Усі, хто сидів, скочили на ноги, усі, хто стояв, витягнулися трохи вище, і всі вони ревли разом із Конгресменом цей рефрен: «В’єтнам назавжди!» Тоді «Кларк Ґейбл» дав сигнал музикантам, і вони захитались у ритмі нашого національного гімну, який усі вони — і янгол, і спокусниця, і «Кларк Ґейбл», і Конгресмен — співали зі щирим запалом, як і всі гості, зокрема я, крім стійких китайських офіціантів, що нарешті мали змогу відпочити.

Коли гімн скінчився, Конгресмена на сцені оточили прихильники, а решта потяглися до своїх стільців із відчуттям, подібним до самовдоволення після вдалого злягання. Я повернувся і побачив Сонні, що стояв біля міз Морі з записником і ручкою в руках.

— Цікаво, — сказав він, порожевілий від склянки чи двох коньяку. — Той самий слоган використовує і комуністична партія.

Міз Морі знизала плечима.

— Слоган — це всього лиш костюм, — сказала вона. — Хто завгодно може його вдягнути.

— Гарно сказали, — відповів Сонні. — Нічого, якщо я використаю ваші слова?

Я їх познайомив і спитав Сонні, чи не хоче він підійти ближче до сцени, щоб сфотографувати те, що там відбувалося. Він вишкірився.

— Справи в газети йдуть доволі добре, тож я зміг найняти фотографа. А сам уже взяв у Конгресмена інтерв’ю. Треба було вдягнути бронежилет, він мене фактично бомбував.

— Типова поведінка білого чоловіка, — сказала міз Морі. — Ви не помічали, як біла людина може вивчити пару слів азійською мовою і спокійно згодовує це нам? Він міг би попросити води, а ми поставилися б до нього, як до Айнштайна.

Сонні посміхнувся і записав це.

— Ви живете тут довше за нас, міз Морі, — з повагою сказав він. — Помітили, коли ми, азійці, говоримо англійською, вона має бути чи не бездоганна, інакше хтось обов’язково глузуватиме з акценту?

— Байдуже, скільки ти тут, — відповіла міз Морі. — Білі завжди вбачатимуть у нас чужоземців.

— Але хіба ж у цього немає іншого боку? — втрутився я, дещо розмазуючи слова від коньяку, що курсував у моїй крові. — Якщо ми говоримо англійською ідеально, американці нам довіряють. Так їм легше вважати, що ми — одні з них.

— І ти саме така людина, правда ж? — Очі Сонні були непрозорі, наче тоновані вікна автомобіля. Я помилився, думаючи, що він аж так змінився. У наступні кілька зустрічей з моменту нашого возз’єднання він довів, що ледве прикрутив звук своєї особистості. — То що ти думаєш про нашого Конгресмена?

— Ти мене процитуєш?

— Будеш анонімним джерелом.

— Він — найкраще, що могло з нами статися, — сказав я. І не брехав. Натомість, це був найкращий різновид правди, той, що міг значити принаймні дві речі.

Наступними вихідними я мав змогу краще зрозуміти потенціал Конгресмена. Чудового недільного ранку я відвіз Генерала та Мадам з Голлівуду до Гантінгтон-біч, де жив Конгресмен, бо він запросив їх на обід. Мій титул шофера вражав більше за саме авто — найкращим у цьому «Шевроле Нова» була його відносна новизна. Однак факт лишався фактом — Генерал і Мадам, які угніздилися на задньому сидінні, мали потребу в шофері. Моя робота полягала в тому, щоб прикрашати їхнє минуле і, можливо, майбутнє життя.

Протягом години в дорозі їхня розмова переважно оберталася довкола Конгресмена, поки я не спитав про Лану, сказавши, що мене вразило те, яка вона стала доросла.

У дзеркало заднього огляду я побачив, як обличчя Мадам потемнішало від ледве стримуваного гніву.

— Вона зовсім збожеволіла, — виголосила Мадам. — Ми намагалися не виносити за межі родини її безумства, але тепер вона виставляє себе на публіці як співачка, — Мадам вимовила це слово так, наче мала на увазі комуністка, — і ми нічого не можемо зробити. Хтось переконав її, що в неї є талант до співу, і вона сприйняла цей комплімент серйозно.

— Вона вельми талановита, — завважив я.

— Не починайте! Не заохочуйте її! Тільки подивіться на неї. Схожа на шльондру. Чи для цього ми її ростили? Який гідний чоловік захоче взяти заміж оце? Ви б узяли, капітане?

Наші погляди перетнулись у дзеркалі заднього огляду.

— Ні, Мадам, — сказав я. — Я б з таким не одружився.

Ще одна двобока правда, бо ж не шлюб спадав