Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

— Я з миром, — сказав він, ніби боявся, що його зараз закидають папками.

Аліна підвела голову — і на секунду все всередині неї зупинилося. Розгардіяш на голові? Не помітила. Не дійшла ще до тієї сторінки. Побачила тільки його очі. Великі, теплі, з іскрою якогось чарівного невинного безладу, що розганяє всі грози.

— Привіт, — сказала вона хрипким голосом, і вся її підготовлена тирада згоріла, як чернетка в багатті.

— Морозиво... — він винувато підняв пакет. — Є пломбір, є шоколадне і ще якесь з мигдалем. Я подумав, що одне точно влучить у твій настрій.

— А от цього я вже не можу витримати, — пробурмотіла вона і знову зиркнула на нього.

Її ніби струмом ударило. Що це за дивне тепло в грудях? Чому хочеться не гримати, а... торкнутися? Посміхнутися?

«Ні-ні, бути такого не може. Я не... я не закохалася. Та ну, це ж Михайло! Сусід! Мишко! Та де ж логіка?»

— Твоя бабуся... вона поїхала? — запитала вона, намагаючись бодай трохи повернути собі серйозність.

— Так, сказала, що дає нам рівно місяць. І якщо не буде дати — то ми будемо розписуватись у Радомишлі на день Незалежності.

— Боже, вона серйозно... — Аліна ледь не засміялась. — Мені треба все ж таки познайомити її з моїм босом. Мені здається, у них одна стратегія — тисни, поки не здасться.

— То, може, разом якось вистоїмо? — обережно запитав він, нахиляючись ближче.

І от тоді вона побачила: у нього дійсно був розгардіяш на голові, пляма від морозива на пакеті, і сорочка на один ґудзик нижче застібнута. Але все це було... чарівним. Якось надто близьким. Надто знайомим. Надто її.

— Ходи вже сюди, дипломат з морозивом, — тихо сказала вона і запросила сісти поряд.

А всередині все ще лунало: «Ні, я точно не закохалася... Просто... він дуже... добрий. І милий. І смішний. І... добре, чорт забирай, може, трошки й закохалася».

Пломбір танув у роті повільно, розсудливо, ніби сам не хотів заважати тому напруженню, що повисло в кабінеті. Михайло сидів навпроти Аліни, обережно облизуючи ложку — і так дивився на неї, ніби все найважливіше вже сказав. Без слів. А вона дивилася кудись убік, але постійно ловила себе на тому, що її погляд тягнеться назад, до нього. І коли ненароком їх погляди зустрічалися, вона швидко відводила очі, мов злодійка, яку спіймали на місці злочину.

— Ти завжди так... дивишся, коли їси десерти? — спробувала пожартувати Аліна, відводячи погляд у вікно, бо його очі мали здатність... плавити, як пломбір без холодильника.

— Ні, — розтягнув він губи в лукавій посмішці. — Лише коли поряд хтось, хто смішно морщить носа, коли намагається не дивитися на мене.

— Я не морщу... — почала вона, але зловила себе на тому, що щойно це зробила.

Обидва засміялися. Спочатку тихо, потім трохи голосніше і напруга почала спадати, ніби здулася повітряна кулька, яка надто довго перетискала легені.

— Знаєш, — сказав Михайло, доїдаючи останній шматочок свого морозива, — я думав, що після цього всього ти мене зобов’яжеш виїхати з країни через чорний хід, без права повернення.

— Я ще не відмовилась від цієї ідеї, — відповіла Аліна, але тон був м’якший, ніж мав би бути. — Просто... у мене з морозивом перемир’я. До кінця дня. Потім — дивись, ніде не сховаєшся від мене.

— Тобі пасує злість, — сказав він тихо, нахилившись трохи ближче. — Але більше — посмішка. Тому я, чесно, заради неї готовий пережити і бабусю, і Радомишль, і навіть три години розмов про тости та серветки з монограмами.

Аліна примружила очі, але в куточках губ щось зрадницьки здригнулося.

— Ти нестерпний, Михайле.

— Але милий.

— Це ще під питанням.

Вони засміялися знову. І знову настала тиша, але вже така, що не тисне, а огортає. Затишна, як старий светр і какао. Мовчання, в якому не було потреби щось пояснювати.

Коли морозиво зникло, а повітря в кабінеті стало майже щільним від напруги, вона підвелася, провела його до дверей. Планувала нарешті сказати йому щось серйозне. Можливо, навіть виставити межі. Можливо, хоч раз перемогти у цій емоційній грі…

Та замість цього — він раптово зупинився, не випускаючи її руки. Його погляд зустрівся з її — беззахисно щирий, тихий. Потім — обережний крок уперед. Обійми. Теплі, впевнені, майже інстинктивні. Аліна затамувала подих. Її серце тріпотіло десь під ребрами, як птах у клітці.

І тоді він її поцілував.

М’яко, без поспіху. Поцілунок був наче подих — легкий, але всепроникний. Смак морозива ще залишався на вустах, але все інше — забулося. Простір, час, ділові костюми, боси, бабусі… все зникло. Було лише це — торкання губ, ніжність, тепло долоні на її спині, і відчуття, ніби весь світ нарешті замовк, щоб дати їм кілька секунд тиші.

Він відступив, не кажучи ні слова, тільки з тією самою посмішкою, що знала всі її секрети — і вийшов, зачинивши двері.

Аліна залишилась стояти нерухомо. Її рука повільно опустилась із дверної ручки. Вона не відчула, як усміхнулась. Це був не просто поцілунок. Це була точка неповернення. Серце билося голосно. А в голові крутилась єдина думка: «Невже я закохалась? Ні, це… це тимчасово. Просто я люблю морозиво. І він його приніс. І… і поцілував мене так, що ноги стали ватяні… Господи. Я вляпалась».