Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

Машини Бога. Те, що за словами Русича, закопане під Зоною. Можливо, таким і є щоразу кінець часів — коли ми приходимо до того, що вже колись давно було зроблено кимось, значно мудрішим за нас, забутими древніми цивілізаціями, що залишили по собі лише розкидані по пустелях і неприступних горах таємничі артефакти — дольмени, піраміди, гігантські рисунки у пустелі. Розпаковка смислів. Момент історії людства, коли нарешті всі відповіді, що, як гадалося, були вже давно втрачені в складках історії, раптом виринають, проливаючи світло на загадки тисячоліття. Все раптом починає сходитися, як і належить часові перед кінцем. Не розумію лише, як можу я — такий крихітний — стояти перед таким колосальним процесом, перед початком такої великої сили змін. Мене переповнює радість, неспокійна, як щойно розкорковане молоде вино.

Смирна приготувала обід.

— Я дзвонив до Васіка, — сказав їй Федір, вийшовши зі своєї схованки. — Домовилися увечері зустрітися. Я заберу їх до нас.

— Добре, — кивнула вона і потупила погляд.

— Усе гаразд?

— Так, усе нормально, — відповіла вона. — Хвилювалася за тебе. Я дуже тобі вдячна. Вони мені дуже близькі люди. Я рада, що ми їм допоможемо.

Сигарети, ноутбук, інтернет. Усе, що потрібно для щастя. Обід, приготований тобою, гріє мене зісередини і я відчуваю щось незвичне, тепле і приємне трохи вище шлунку, одразу за грудиною. Підсовуюся тісніше до столу, відкриваю вікно, щоб краще чути, як шумлять тополі за вікном. З запаленою сигаретою, моїм вічним товаришем за письмом, я починаю виписувати все те, що маю зафіксувати після вчорашньої ілюмінації з назвою. «Soma Incorporated». Хто ми, що ми, яка наша місія.

«“Soma Incorporated” — компанія, яка робить ставку на інновацію. Ми націлені на розвиток інноваційних технологій у всіх сферах, де заторкуються питання людської свідомості: здатності до пізнання і навчання, здатності до творчості, до аналізу і прогнозування, де вивчаються теми впливу на людський розум і де досліджується невідомий потенціал людини. Ми віримо у те, що можливості людської свідомості — найважливіший ресурс 21-го століття, і саме за нього необхідно виграти війну зі світовою політичною та економічною нестабільністю, пішовши на випередження часу...» і так далі.

Я ще раз намагаюся вкласти собі в голові стратегію нашого розвитку. З одного боку, Карманов хоче виступити монополістом на ринку психотехнологій, захопити цей ринок і ліцензувати будь-які розробки на ньому. Мене втішає, звичайно, що Стів Джобс і Стів Волінскі змогли почати свою мрію в гаражі, і від першого персонального комп’ютера до п’ятого айфону минуло всього сорок років — однак зараз сорок років здаються мені непрохідною пустелею, яку неможливо охопити поглядом — і від цього мене огортає зневіра. Єдине, що мене тримає зараз — це те, що я, врешті, вірю в Карманова, принаймні, відчуваю, що я можу вчепитися зубами в його слова, наче собака в чужу ногу, і продовжувати діяти, намагаючись не забігати вперед. Він для мене — втілення Зони, її ядро. Я вірю в Зону. Я вірю в новий сценарій. Я вірю, що мені потрібно пройти його за будь-яку ціну. Я так довго шукав цього виходу — виходу у щось справжнє. І ось — нарешті воно почалося.

Чесно? Тепер, коли перші страхи зі стрімкою переміною сюжету вляглися, я переповнений рішучості просуватися далі. Чим би це не було — проекцією моїх бажань, контактом з позаземним розумом, трансцендентним діалогом із Зоною — я готовий іти далі. Я відчуваю, що Зона підіслала мені нарешті справді мою хвилю, в якій на кожному кроці впізнаю себе — і тепер я втішений, що мені залишаться просто віддатися їй, щоб вона мене несла — туди, де перемога, де вершини ще незвіданого нового.

Він сидів за роботою майже до сутінків, забувши про час, про їжу і відпочинок, лише відриваючись на сигарету, і набивав у комп’ютер стратегію їхньої комунікації з громадськістю, описував усі смисли закладені у назві «Сома Інк.». За вказівкою Слави Жуковського він знайшов сайт із розкладом найближчої сесії у Психоінженерній гімназії, на яку обіцяли приїзд метрів російської футурології — Сергія й Олени Грозовських: вони мали проводити «знаннєвий реактор» за темою майбутнього України в перспективі психотехнологій. Що далі він вивчав матеріали майбутньої сесії, то більше переконувався, що його присутність є там не просто обов’язковою, — з’являлося відчуття, що вони з Кармановим історично прописані мати співпрацю з Гуровим.

— Ти куди? — запитує на кухні Смирна. Смирна весь цей час сиділа на кухні і малювала, тепер вона спокійна і вмиротворена: перед нею на столі стоять чорнильниця з тушшю, банка з пензлями, а по краю столу сохне кілька робіт.

— Гарно, — сказав я, роздивляючись акварелі. — Я за Васіками.

— Будь обережний, — озвалася вона.

* * *

Васіки, приїхавши у мою квартиру, одразу ж привносять із собою відчуття, що моє життя неминуче змінюється, при чому змінюється абсолютно безконтрольно, від чого стає дуже страшно. Васік постійно регоче — а коли не регоче, то широко всміхається. Він низенький, зарослий бородою, від нього за кілометр несе ґанджубасом, а очі зрадливо поблискують.

«Я не броюсь, — сказав він мені у машині. — Потому шо коли я броюсь, я не улибаюсь, а коли я не улибаюсь, я собі не нравлюсь».

«А у вас можна буде подивитися мультіки?» — почала одразу ж допитуватися дев’ятилітня Валька, коли ми рушили всім кагалом до мене.

«Можна», — відповів я. Ми зупинилися купити в супермаркеті деякого провіанту, і Валька, ненав’язливо взявши мене за руку, повела у відділ іграшок, де їй дуже-дуже стали потрібні одна невеличка шаблезуба білка з вибалушеними очима і чималенька пузата істота, щодо якої Валька володіла точною інформацією — її звали Сід і вона належала до вимираючого виду викопних лінивців.

«Я теж дивився цей мультик», — запевнив я Вальку, і Валька просяяла.

Васікова дружина, Машка, загалом займалася немовлям, якого звали Джон-Сур’я, або ж Іван. Джона-Сур’ю вони народили точно в момент повного сонячного затемнення, коли всі варанаські йоги омивалися, стоячи по груди у Ґанґу, десь у далекій Індії.

«У мене колись була своя клініка, — розказала йому Машка. — Я працювала терапевтом. А потім ми з Васіком стали розбиратися, що не так зі свідомістю у людини, чому вона нещасна. А коли розібралися, продали клініку і поїхали в Індію. Там паспорти спалили, думали, вже повертатися не будемо, — Машка сміється, махає рукою. — Багато пригод було. І жити не було де, і грошей не було, але якось Бог милував. Потім ледве через посольство вдалося документи отримати тимчасові, щоб повернутися. А тут приїхали — ніхто до себе пустити не хоче. До кого не подзвонимо — всі