Деніел Кіз - Війни Міллігана

кімнату, а Біллі згорнувся на підлозі калачиком. На щастя, усе закінчилось і в ізолятор його не відправили.

Пізніше він так і не зміг розповісти мені, хто хотів кинути його в карцер та як взагалі розгортався конфлікт. Можливо, усе затіяв наглядач, якого Біллі шантажував, або ж хтось інший, кому не подобалася його робота в працетерапії.

Щоденник Мері. Середа, 30 липня

Сьогодні вранці, коли Біллі був у відділі працетерапії, прийшов спільник Габбарда й спробував саботувати роботу, яку Біллі з товаришами, Заком і Ленні, щойно почали відновлювати. Вони саме налагоджували потокову лінію для виробництва товарів. Цей чоловік намагався протестувати, заявлюючи, що вони втягнуть лікарню в неприємності, бо не платять податків зі своїх заробітків. Біллі вдалося переконати його, що відтепер десять доларів з фонду їхнього товариства йтимуть на сплату податків, але, попри вирішену суперечку, вся ця ситуація дуже його засмутила. Він поскаржився, що йому постійно чинять перешкоди і він змушений захищатися.

Минулого тижня підприємці домовилися з лікарнею, що встановлять трибуни на території лікарні, якщо адміністрація виділить їм деревину. Коли матеріали привезли, «Три партнери» відправили на місце робітників, але за дві години відкликали їх на страйк — адміністрація не хотіла оплачувати їхню роботу. Вони вимагали від лікарні оплати роботи деревиною (на суму $1200) — так само, як і лікарня в обмін на матеріали вимагала від пацієнта виготовити другий годинник, якщо він продавав один. Адміністрація довго протестувала, але зрештою погодилася.

Сьогодні «Трьом партнерам» привезли деревину на суму $1200, Біллі з працівниками заніс її у майстерню, після чого відправив кількох пацієнтів лаштувати трибуни. Сам лишився в майстерні малювати. Я спитала, чи це вперше після переведення у відділення «А» він схотів малювати, але він не зміг пригадати.

Біллі надиктував мені три листи, які я надрукувала вже в себе вдома.

Відправник: відділення «А»

Державна клініка Ліми

Ліма, Огайо, 45802

3 серпня 1980 року

Отримувач: містер Рональд Габбард, директор

доктор Льюїс Лінднер, головний лікар

Державна клініка Ліми

Ліма, Огайо, 45802

Шановні містере Габбард та докторе Лінднер! До мого відома дійшла інформація про те, що дуже скоро відбудеться нарада персоналу, на якій ітиметься про моє лікування. Я порадився з адвокатами й хочу повідомити вам, що не співпрацюватиму з Департаментом психічного здоров’я у проведенні психологічних тестів і не відповідатиму на будь-які запитання без своїх адвокатів та незалежного експерта-психіатра, якого найняв.

Я також наполягаю на тому, щоб проведення всіх психіатричних аналізів записувалося на камеру для можливості використання плівок як доказів у суді, а також щоб були присутні представники преси (на розсуд моїх адвокатів). Сподіваюся, що влада штату відгукнеться на мої прохання, виконання яких гарантується моїми громадянськими правами — у такому разі я зроблю все зі свого боку задля подальшої співпраці.

Підпис: В. Мілліган.

Копії: адвокатам Алану Ґолдсбері і Стіву Томпсону,

Доктору Вермьюлену

Доктору Тімоті Моріцу

(Лист адвокату Ґолдсбері від Мері)

4 серпня 1980 року

Шановний Алане!

Біллі склав план дій щодо визначення свого майбутнього. Він вважає, що найважливіше зараз — знати, коли саме завершиться його ув’язнення тут. Він навіть згоден повернутись у в’язницю, бо там хоча б зрозуміло, коли саме його звільнять (він вважає, що найкраще йому сидіти в одиночній камері протягом усього строку ув’язнення).

З повагою, Мері

(Лист адвокату Ґолдсбері від Міллігана)

9 серпня 1980 року

Шановний Алане!

Я давно збирався написати цей лист, але ніяк не міг сформулювати свої думки. Ти казав, що я маю наздогнати втрачене й повернути самого себе… Але якщо життєві обставини цьому не сприятимуть, то я зможу покладатися лише на тебе й на твої рішення щодо мого майбутнього. Мабуть, таким чином ми знов повернулися до того, з чого почали. Іноді мені навіть здається, що давно було варто вбити Біллі Міллігана. Тоді все б не було б таким заплутаним, як тепер. Мабуть, ми ніколи не отримаємо належної допомоги — і мені судилося жити саме так. Кейті, місіс Мур та я — ми всі роками були в’язнями Чалмера — тож через це я й не сприймаю наглядачів, цих тюремників, як терапевтів. Мабуть, місяці та роки постійної боротьби мене втомили. Хай буде, що буде. Я знаю, що я створив чимало проблем — хоча представники влади теж мені в цьому допомогли. Боляче усвідомлювати, що вони сміятимуться останніми.

Підпис: Біллі.

(3)

Наступного понеділка лідери пацієнтів — товстун Бекер та Арні Логан з відділу зоотерапії — прийшли в столярню на нараду. Усі зібралися, щоб вирішити, як реагувати на раптовий саботаж їхньої роботи.

— У нас нарада, — сказав Зак старому Попу Мессінґеру, — не пропускай нікого.

Два помічники Мессінґера, що працювали на електропилці, озброїлися брусками дерева й закрили собою двері.

У сушарні лідери налили собі кави й почали обговорювати перешкоди, які чинили їм наглядачі у різних сферах.

— У зоотерапії справи дедалі гірші, — почав Арні Логан. — Багатьох моїх людей постійно б’ють без причини.

— Я вже випробував усе, — підтримав його Бекер. — Намагався провести дипломатичні розмови. Пробував подавати позови в суд. Писав скарги федеральному судді. Усе марно. Адміністрація ніяк не хоче з нами спілкуватися.

— Ми маємо повернути все, як було! Доведеться нам’яти їм боки, щоб вони зрозуміли: пацієнти теж люди! — вигукнув Зак.

— Якщо не поквапимося, вони швидко всіх нас розділять і посіють між нами підозру. А тоді їм буде легко нас контролювати. Треба діяти, поки ми сильні й можемо захищатися разом.

Ленні запропонував масову втечу, але аллен заперечив — це ніяк не допоможе змінити уклад клініки, і пацієнтів продовжуватимуть бити. Зак вважав, що найкращий спосіб — здійняти бунт і захопити клініку.

— Але як же нам дати їм зрозуміти, що ми не жартуємо і все це серйозно? — запитав Ленні.

— У мене є зв’язки за межами клініки, — запропонував Логан. — Я міг би організувати удар ззовні.

— Атака — це найкращий захист, — погодився Ленні. аллен бачив на їхніх обличчях рішучість і готовність піти на що завгодно, аби тільки покласти край нескінченним знущанням.

— Якщо ми вже будемо діяти — то треба діяти, як слід. Треба все зробити правильно, — зрештою промовив аллен. — Чого ми досягнемо, якщо неорганізований натовп пацієнтів пробіжить коридорами й розіб’є кілька вікон? Охорона просто скрутить нас усіх і закриє в кімнатах, звідки ми більше ніколи не вийдемо. Якщо вже дійде