Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 3. "Шлях у темряву"

Астрід відчувала, як під ногами хитається світ. Ще годину тому вона була звичайною дівчиною, яка переживала черговий незрозумілий сон, а тепер перед нею стояли двоє міфічних істот, які говорили, що вона не належить цьому світові.

— Нам потрібно йти, — наполягав Бальдр, його голос звучав твердо, але спокійно.

Астрід глянула на Локі, очікуючи його реакцію. Той лише посміхнувся — не так, як зазвичай, хитро і насмішкувато, а по-справжньому зацікавлено.

— Ну, якщо ти справді хочеш бігти в невідомість із "благородним" Бальдром, я тебе не зупинятиму, — він зробив паузу і додав: — Але ти навіть не запитала, хто саме за тобою полює.

Астрід зупинилася.

— Я вже починаю думати, що краще мені цього не знати.

— О, а ось це правильний інстинкт, — Локі підморгнув.

Бальдр насупився.

— Не слухай його. Він тільки хоче зіграти свою гру.

— А ти, виходить, ні? — Локі спохмурнів, і його голос став холодним.

— Я тут, щоб захистити її.

Локі засміявся.

— А чи справді вона цього потребує? Чи ти просто не хочеш, щоб вона дізналася щось зайве?

Астрід відчула, як у ній піднімається гнів.

— Досить! Я втомилася від ваших загадок. Скажіть мені правду.

Бальдр і Локі перезирнулися.

— Гаразд, — промовив Локі, вочевидь, насолоджуючись моментом. — Правда в тому, що за тобою прийшли ті, хто хочуть тебе знищити.

— Чудово, — пробурмотіла вона.

— І вони вже тут.

Локі показав на вікно.

Астрід повернула голову. У темряві щось рухалося.

Високі постаті, чиї обличчя були сховані в тіні. Очі мерехтіли синюватим вогнем. Вони стояли нерухомо, ніби відчуваючи її погляд.

А потім один із них ступив уперед.

Астрід відчула, як серце стиснулося від страху. Сутінкові постаті за вікном не рухалися, але їхня присутність відчувалася, ніби холодні пальці ковзали по її шкірі.

— Хто вони? — її голос прозвучав тихо, майже беззвучно.

Локі сперся на стіну, схрестивши руки.

— У різні часи їх називали по-різному. Тіні Хель, Слідопити Порожнечі, Вісники Рагнароку… Але мені подобається найпростіший варіант — мисливці.

Бальдр напружено глянув у вікно.

— Вони не мають бути тут.

Локі пирхнув.

— Ну звісно, ти ж сподівався, що зможеш вивести її непомітно, правда? А ці хлопці — справжні професіонали.

Астрід перевела погляд із одного на іншого.

— Чому вони полюють на мене?

Локі усміхнувся.

— А ось це хороше питання.

Бальдр глибоко зітхнув.

— Бо ти — ключ.

Астрід відчула, як її голова запаморочилася.

— Ключ?

— Ключ між двома світами. Тим, що ти знаєш, і тим, який прихований від людських очей.

Вона ледь не розсміялася.

— І що, вони хочуть мене… викрасти?

— О, ні, моя люба, — Локі нахилив голову. — Вони хочуть тебе знищити.

Щось за вікном ворухнулося. Одна з постатей торкнулася скла, і його поверхня покрилася тонкими тріщинами, немов від удару льоду.

Бальдр швидко ступив уперед, витягнувши з-під плаща кинджал, що світився м’яким сріблястим світлом.

— Ми повинні йти.

— Ви жартуєте, правда? — Астрід зробила крок назад.

— Зовсім ні, — Локі задоволено посміхнувся. — Ти сама хотіла правди, чи не так?

Скло вікна луснуло.

Тіні зрушили з місця.

Осколки скла розлетілися кімнатою, немов вибухнула крихка крижана завіса. Астрід встигла інстинктивно закрити очі, відчуваючи, як по її щоці ковзнула гостра скалка.

— Бігом! — різко наказав Бальдр, хапаючи її за руку.

Він потягнув її вперед, а Локі відступив убік, наче не збирався брати участь у втечі.

— Ти з нами? — крикнула Астрід, поки її тягнули до задніх дверей.

Локі безтурботно знизав плечима.

— Ще не вирішив.

Але коли перша тінь ступила через розбите вікно, його погляд став серйозним.

— Біжіть. Я затримаю їх.

Астрід хотіла щось сказати, але не встигла — Бальдр буквально виштовхнув її в нічну темряву.

Вони вискочили у вузький провулок. Темрява стискалася навколо них, але дивна м’яка свічадність, що виходила від Бальдра, не давала їй повністю поглинути їх.

— Куди?! — задихано спитала Астрід, намагаючись не заплутатися у власних ногах.

— Геть звідси, — відрізав він.

Позаду роздався зловісний шепіт, і щось темне прослизнуло крізь дверний отвір, безшумно ковзаючи за ними.

Астрід відчула, як по спині пробігли мурашки. Це була не просто темрява — це було щось живе, щось, що чекало, поки вона зробить хибний рух.

— Ми не втечемо, — її голос був тремтливим, але впевненим.

Бальдр зупинився на секунду, озираючись.

— Єдиний шанс — через міст.

Астрід зрозуміла, що він має на увазі старий залізний міст, який з’єднував дві частини міста. Внизу була річка, темна і глибока.

— Там ми будемо відкриті, — прошепотіла вона.

— Довірся мені.

Астрід стиснула губи. Вони не мали іншого вибору.

Позаду з тіні вирвалися три силуети, їхні очі сяяли примарним блакитним світлом.

Вони більше не ховалися.

Астрід бігла, її дихання збивалося, а серце калатало так, що здавалося, от-от вирветься з грудей. Бальдр тягнув її вперед, його рухи були впевненими, навіть коли вони вискакували з темних провулків на освітлену вулицю.

Попереду височів міст. Його старі залізні опори чорніли на тлі місячного світла, а вода внизу була темною, мов ніч без зірок.

— Швидше! — голос Бальдра був гострим, сповненим напруги.

Астрід озирнулася. Тіні були вже близько. Вони ковзали по землі, майже не торкаючись її, їхні рухи здавалися неправильними, немов би сам простір навколо них змінювався.

Раптом одна з постатей простягнула руку, і холодний вітер різонув Астрід по шкірі. Вона відчула, як щось невидиме схопило її за щиколотку, змушуючи похитнутися.

— Ні! — вигукнув Бальдр, вириваючи меч із піхов. Його лезо засвітилося білим полум’ям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍