Артур Хейлі - Готель

— Вони кладуть у кишеню мало не половину виручки, — сказав О’Кіф. — І, судячи з того, як поставлена в них ця справа, обкрадають вас не перший рік. Та й не тільки вони.

Уоррен Трент слухав мовчки, тамуючи біль, що краяв йому серце. Він анітрохи не сумнівався в правдивості О’Кіфових слів: шпигунські методи готельних компаній були йому добре відомі, й він знав, що Кертіс О’Кіф не став би наводити неперевірені факти. Відразу по тому, як О’Кіф напросився до нього в гості, Трент подумав, що таємні агенти компанії вже діють, мабуть, у «Сейнт-Грегорі», готуючи відомості для свого боса. Але це принизливе викриття вразило його в самісіньке серце. Нарешті він спромігся на слово:

— Ви сказали: «та й не тільки вони». Як це розуміти?

— Весь ваш «відданий» персонал роз’їдає корупція. В готелі немає, мабуть, жодної служби, де б вас не обкрадали й не ошукували. Всіх даних я, певна річ, не маю, але тим, що мені відоме, можу поділитися. Якщо хочете, мої люди підготують для вас досьє.

— Дякую, — ледь чутно озвався Трент.

— У вас тут розвелося забагато товстунів. Я це зразу помітив. А поява товстунів — то тривожна ознака. Черева в них напхані готельними харчами, а разом з харчами вони тягнуть усе, що під руку потрапить.

У невеликій, затишній їдальні запала тиша, порушувана тільки тихим цоканням настільного годинника. Потім Уоррен Трент спроквола, втомлено сказав:

— Що ж, те, що я почув од вас, може змінити моє рішення.

— Я так і думав. — Кертіс О’Кіф насилу стримав бажання потерти руки. — Тоді я скористаюся з цього повороту в нашій розмові й зроблю вам пропозицію.

— Робіть. Я знав, що до цього йдеться, — гірко всміхнувся Уоррен Трент.

— Пропозиція вигідна для вас, надто за даних обставин. До речі, мушу зауважити, що я добре обізнаний з вашими нинішніми фінансовими справами.

— Я б здивувався більше, якби ви не були з ними обізнані.

— Дозвольте коротко схарактеризувати їх. Вам особисто належить п’ятдесят один відсоток усіх акцій готелю, цебто контрольний пакет.

— Так.

— Ви вклали в готель додаткові кошти двадцять років тому, заставивши його за чотири мільйони доларів. Два мільйони боргу ще не сплачені і мають бути внесені цієї п’ятниці. Якщо ви не зможете розрахуватися, ваші акції стануть власністю кредиторів.

— Так.

— Чотири місяці тому ви спробували поновити заставу. Вам відмовили. Ви запропонували кредиторам вигідніші для них умови, але вони їх не прийняли. Тоді ви почали шукати інших кредиторів — але даремно. За той короткий час, що залишився вам, роздобути потрібну суму ви вже не зможете.

— Отут ви помиляєтесь, — хрипко відказав Уоррен Трент, — Я можу навести вам сотні прикладів, коли капітал знаходили в останню мить.

— Але за інших обставин. І не при такому великому поточному дефіциті, як у вас.

Уоррен Трент тільки міцніше стулив губи.

— Я пропоную, — сказав Кертіс О’Кіф, — чотири мільйони доларів за цей готель Два мільйони з цієї суми я одержу, поновивши вашу теперішню заставу. Можу запевнити вас, що мені це неважко буде зробити.

Уоррен Трент кивнув з кислою міною, уражений самовдоволеним тоном О’Кіфа.

— Друга половина суми розподілиться так: мільйон доларів готівкою — щоб ви могли розрахуватися зі своїми акціонерами, і мільйон — акціями О’Кіфової компанії, які будуть випущені спеціально з цією метою. Крім того, як привілей для вас особисто, за вами буде закріплене довічно це помешкання, з гарантією, що в разі перебудови ми забезпечимо вас рівноцінним — за взаємною згодою.

Уоррен Трент сидів незворушно, нічим не виявляючи своїх думок і свого здивування. Ці умови були кращі, ніж він сподівався. Приставши на них, він особисто одержить мільйон доларів — непогане відступне за майно, яке призбирував усе життя. Але йому доведеться розпрощатися з улюбленою справою, — цебто, похмуро поправив він себе, — справою, яку він так любив ще кілька хвилин тому.

— А що, як я відмовлюся? — запитав він.

— Тоді я шукатиму інших продавців і землю під забудову. Та задовго до того, як я почну переговори деінде, ви втратите свій готель. І навіть якщо вам пощастить викрутитись, конкуренції вам все одно не витримати.

О’Кіф промовив це підкреслено байдужим тоном, але за байдужістю ховалися хитрість і розрахунок. Бо насправді «Сейнт-Грегорі» був украй потрібен О’Кіфовій компанії, яка в Новому Орлеані готелю не мала й відчувала це гостро, мов людина, яка через брак переднього зуба змушена відмовлятись від улюблених страв. Відсутність свого закладу в цьому місті позбавляла О’Кіфа можливості налагодити міжміське обслуговування туристів та комівояжерів — позбавляла бізнесу, без якого не може справді успішно функціонувати жодна готельна компанія. Бентежило О’Кіфа й те, що конкуренти вміло використовували цю прогалину в його володіннях. «Шератон-Чарлз» давно мав свій заклад у місті. «Хілтон» збудував один готель в аеропорту й зводив другий у районі В’є-Карре. «Американська готельна корпорація» була репрезентована «Роял-Орлінзом».

Що ж до запропонованих Трентові умов, то й вони мали добре прозондоване підгрунтя. О’Кіфові емісари вже розвідали, які наміри мають кредитори Трента, і пересвідчилися, що фінансисти хочуть заволодіти контрольним пакетом акцій, а потім продати його тому, хто більше дасть. Отже, найслушніший момент був зараз — поки можна пропонувати помірковану ціну.

— Скільки часу ви даєте мені на роздум? — спитав Уоррен Трент.

— Я хотів би почути вашу відповідь зразу.

— Ні, я мушу подумати.

— Що ж, гаразд. На суботу в мене призначена ділова зустріч у Неаполі. Я хотів би вилетіти звідси не пізніш як у четвер увечері. Вас влаштує час до полудня?

— Ви не даєте мені й двох діб!

— Я не бачу підстав для того, щоб чекати довше.

Впертість спонукувала Трента вимагати більше часу, але розум підказував йому: чи варто виторговувати ще один день, якщо в п’ятницю так чи так доведеться скласти зброю?

— Ну коли ви наполягаєте… — пробурчав він.

— От і чудово! — широко всміхаючись, О’Кіф пружно підвівся з крісла й кивнув Додо, яка дивилася на Уоррена Трента з виразом, дуже близьким до жалю. — Нам час іти, люба. Уоррене, щиро дякуємо вам за гостинність. — Подумки він у цей час казав собі: «Що ж, півтора дня, зрештою, можна перетерпіти. А йому все одно подітись нікуди».

13

— Є щось надзвичайно звабне в дівчині, яка шукає в сумочці ключа від своєї квартири, — зауважив Пітер Макдермот.

— Це подвійний символ, — відповіла Крістіна, все ще марно намагаючись намацати ключ. — Наявність своєї квартири свідчить про те, що дівчина ця — незалежна, а зникнення ключа доводить, що вдача в