Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Яка страшна думка. Але й вона сама вчинила жахливо, не більше, не менше. Покинула травинку і глибоко вдихнула. Тиша на цвинтарі була цілковита. Не співали пташки на деревах, не гуділи комахи в траві. Усе лежало під покровом мовчанки. Ноемі ніби сиділа на дні глибокої криниці, закрита від решти світу стіною землі й каміння.

Безжальну тишу порушили кроки чобіт по траві і хрускіт галузки. Повернувши голову, Ноемі побачила Френсіса, що йшов, заклавши руки до кишень піджака. Як завше, виглядав кволо — як блідий відбиток чоловіка. Він виглядав доречно тільки у такому місці, як це — на кладовищі з плакучими вербами й туманом, що лежить на каменях. У місті сигнали клаксонів і ревіння моторів розчавили б його, і він розсипався б, як порцелянова тарілка, кинута об стіну. Однак у тому старому піджаку він їй подобався, хай би як хворобливо не виглядав і не сутулив плечі.

— Я знав, що знайду тебе тут.

— Знову вийшов по гриби? — спитала Ноемі, поклавши руки на коліна і говорячи рівним тоном, щоб голос не здавався натягнутим. Учора ввечері вона мало не розридалася перед усіма, і не хотіла, щоб це повторилося зараз.

— Бачив, як ти вийшла з будинку, — зізнався він.

— Тобі щось потрібно?

— Мою стару кофту. Ту, що зараз на тобі.

Такої відповіді вона не очікувала. Спохмурніла:

— Хочеш її забрати?

— Зовсім ні.

Закотивши довгі рукава, вона стенула плечима. У будь-який інший день це було б запрошенням до милої розмови, в якій вона б добряче подражнила його, зі сміхом дивлячись, як він червоніє. Однак зараз вона просто сиділа, скубаючи траву.

Він сів біля неї:

— Це не твоя вина.

— Ти єдиний, хто так вважає. Твоя мати навіть не каже мені, чи прокинулася Каталіна, а Вірджил ладен мене задушити. Не здивуюся, якщо й твій дядько Говард хоче зробити те саме.

— Каталіна прокинулась, поїла трохи бульйону і знову заснула. З нею все буде добре.

— Так, я знаю, — проказала Ноемі тихенько.

— Коли я кажу, що ти не винна, то дійсно маю це на увазі, — запевнив він, поклавши руку їй на плече. — Будь ласка, подивись на мене. Це не твоя вина. Це сталося з нею вже не вперше.

— Про що ти?

Вони перезирнулися. Настала його черга висмикувати травинку й крутити її в руках.

— Ну, скажи, що ти маєш на увазі, — попрохала Ноемі, забираючи в нього травинку.

— Вона й раніше пила той еліксир… і реакція була подібна.

— Тобто, це так вона захворіла? Чи вона намагалася вбити себе? У нас католицьке виховання, ми вважаємо, що це гріх. Вона б ніколи такого не зробила.

— Не думаю, що вона хоче померти. А це сказав, щоб ти не думала, що це твоя провина. Їй недобре не через тебе. Вона тут нещасна. Ти мусиш негайно забрати її звідси.

— Вірджил і раніше не дозволяв мені цього, а зараз і поготів, — відповіла Ноемі. — Її тримають тут під замком. Якби ж можна було хоч побачити її. Твоя мати люта на мене…

— В такому разі поїхати треба тобі, — різко кинув він.

— Я не можу!

Вона усвідомлювала, що підведе батька. Він прислав її сюди, щоб вона знайшла відповіді на питання, тому повертатися з порожніми руками не можна. В такому разі він скасує їхню угоду, і ніякого диплома вона не побачить. Та що значно гірше, вона просто ненавиділа програвати.

До того ж у такому стані Каталіну не можна нікуди перевозити. А що, як вона буде їй потрібна? Як може вона спершу нашкодити їй, а тоді поїхати? Як може залишити її тут саму, хвору й нещасну?

— Ми з нею — родина, — сказала Ноемі. — А родина має триматися разом.

— Навіть якщо ти не в змозі допомогти їй?

— Ти цього не знаєш.

— Це місце тобі не підходить, — запевнив він її.

— Тобі наказали прогнати мене? — спитала вона, зриваючись на ноги, роздратована його словами. — Намагаєшся мене здихатись? Невже ти аж настільки мене ненавидиш?

— Я тебе не ненавиджу, і ти це знаєш, — промовив він, запихаючи руки до кишень і дивлячись униз.

— Значить, ти допоможеш мені й відвезеш у місто.

— Для чого тобі у місто?

— Хочу дізнатися, що було в зіллі, яке випила Каталіна.

— Це до добра не доведе.

— Хай так, я хочу поїхати. Відвезеш мене?

— Не сьогодні.

— Отже, завтра.

— Імовірніше, післязавтра. Але це не точно.

— Чому б тоді вже не за місяць? — огризнулась вона. — Як не хочеш мені допомогти, піду в місто пішки.

Хотіла була піти геть, але спіткнулася, і Френсіс упіймав її. Коли її пальці вчепилися йому в рукав, він зітхнув.

— Я щиро хочу допомогти тобі, але стомився. Усім нам нелегко. Через дядька Говарда ніхто не може заснути вночі, — промовив він, похитуючи головою.

Його щоки запали ще дужче, а кола під очима були темні, як синці. І знову Ноемі стало соромно за власний егоїзм. Вона ж бо не думала ні про кого, крім самої себе, — навіть на мить не задумалася, що в інших мешканців цього дому можуть бути власні проблеми. Скажімо, що Френсіса викликають серед ночі доглядати за хворим дядьком. Уявила собі, як Флоренс наказує сину тримати лампу, поки сама вона накладає компрес старому на лоба. Або ж юнакові доручали інші завдання; може, вони з Вірджилом роздягали блідого, кволого Говарда Дойла й мастили його усілякими мазями за зачиненими дверима протхнулої смертю кімнати.

Пригадавши свій нещодавній кошмар із блідим чоловіком, що тягнув до неї руки, Ноемі стиснула пальці й піднесла до уст:

— Вірджил каже, його непокоїть стара рана. Яка?

— Виразки, які не загоюються. Але вони його не доконають. Його ніщо не зведе у могилу. — Френсіс сумно хихикнув, дивлячись на пам’ятник Аґнесі. — Я відвезу тебе у місто завтра вранці, до того як всі прокинуться. Ще до сніданку — як того разу. Якщо захочеш захопити валізу…

— Тобі доведеться докласти більших зусиль, щоби спекатись мене, — відказала вона.

Мовчки вони рушили назад до цвинтарної брами. Проходячи повз пам’ятники, Ноемі проводила рукою по їхньому холодному каменю. Підійшли до зваленого посірілого дуба, гнила кора якого поросла жовтогарячими грибами. Схилившись, Френсіс провів рукою по їхніх гладеньких шапочках — зовсім як вона допіру по пам’ятниках.

— Що зробило Каталіну такою нещасною? — спитала Ноемі. — Вона