Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Ці довгохвості гопники ще й літають? — спантеличено пробурмотів Сергій, вже не сильно дивуючись, що йому привиділося щось незрозуміле. Павич на дереві виглядав до дикості незвично, бо до цього дня, Сергій був щиро впевнений, що крила у них, як у страусів, — виключно для того, щоб записатися у категорію «птах» та іноді вітер ганяти, вдаючи грізного супротивника.

В цей момент павич-літун видав голосний й досить неприємний звук, чи то радіючи своєму досягненню, чи то попереджаючи туристів, під яким деревом не варто ходити.

— А от дзьоба відкривати йому не треба, до соловейка явно не дотягує… — скривився Сергій та з деяким побоюванням повернувся до панорами внизу. Жодних незвичностей. Море, гори, цілком звичні білі будинки, ділянки з оливковими деревами, злітна смуга аеропорту, на яку саме приземляється літак. Все цілком буденно.

— Немає в світі ідеалу, —  мовила з лукавою посмішкою Стелла і Сергій помітив, що з її очей на мить зникла туга, котра, попри всі жарти, постійно там плескалася. Що ж, заради такого ефекту можна і павичів полякатися, і чудні глюки зловити.