Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Я помітив, що у мене дуже негарно тремтить палець і голос. Було неприємно, бо на рівні свідомості я був спокійний, впевнений у тому, що у них проти мене ніяких серйозних даних немає.

Нарешті мене перевели в інший кабінет і запитали про зарплату чиновникам і робітникам. Я зрозумів — лист у них. Палець одразу ж перестав тремтіти, голос зміцнів — лякає ж не так реальна загроза, як її невизначеність.

Я процитував Леніна про те, що потрібно, аби зарплата будь-якого чиновника була не вища, ніж середня зарплата робітника. Нікіфоров зауважив, що не все, що Ленін казав, правильно. З цією сміливою заявою працівника таємної поліції я, звичайно ж, погодився, але парирував тим, що Ленін наголосив на тому, що у питанні про державу ленінський принцип оплати чиновникам — найважливіша річ. Я пояснив, що це створює матеріальну гарантію проти погоні за чинами, теплими містечками, проти бюрократизації соціалістичної держави. Кагебіст розсміявся: «Але ж це наївно — жадати, щоб кухарка отримувала більше за міністра». Серце від утіхи стиснулось — ось зараз я видам цьому «охоронцеві соціалізму-ленінізму!..».

Я процитував слова Леніна: «Зниження оплати вищим державним чиновникам здається „просто“ вимогою наївного примітивного демократизму. Один із „засновників“ новітнього опортунізму, колишній соціал-демократ Ед. Берштейн не раз вправлявся у повторенні пошлих буржуазних насмішечок з „примітивного демократизму“».

І не втримався від насмішкуватого:

— Ось у яку сумнівну компанію ви потрапили.

Кагебіст не витримав і припинив вільну дискусію — поклав мого листа на стіл.

— Це ви писали?

— Так.

— Навіщо?

— Я думав послати його в ЦК.

— Тільки в ЦК?

— Ні, якби Нєдорослов вважав би, що це дурниця, то я думав розповсюдити листа серед студентської молоді.

— Навіщо?

— Я це пояснив у листі. Доки ви будете знущатися з народу, з ідеалів комунізму?

Звичайно, я не можу докладно пригадати усього діалогу. Я намагаюся тільки передати зміст аргументів з обох боків.

Нікіфоров перейшов до окремих фраз у листі.

— Про який розстріл робітничої демонстрації ви пишете?

— Про новочеркаський.

— Звідки ви про це знаєте?

— Мої знайомі туди їздили і знають про це від очевидців.

— Що саме вони розповідали?

— Підвищили по всій країні ціни на м’ясо. А на новочеркаських заводах зменшили оплату праці робітників. Вони вийшли на демонстрацію. Обком партії вислав проти робітників гарнізон. Начальник гарнізону зателефонував у Москву до Хрущова і запитав, чи можна не підкоритись обкому і не стріляти у демонстрантів. Хрущов наказав стріляти. Полковник застрелився сам. Солдати й офіцери відмовились стріляти. Тоді викликали солдатів-азіатів і кавказців. Вони розстріляли демонстрацію. Невдовзі після цього у місті відбулися арешти призвідців.

— Хто вам це розповів?

— Знайомі.

— Які?

— На це питання я не хочу відповідати.

— Ви ж математик. Як ви можете довіряти тому, що хтось сказав?

— Я не винний, що такі важливі події у пресі або не описуються, або фальсифікуються. У таких випадках я намагаюсь здобувати інформацію від різних людей, з різними поглядами. У мене немає часу і грошей, щоб поїхати у Новочеркаськ. Можливо, якісь із цих фактів я виклав неправильно, проте про сам факт розстрілу мирної демонстрації вся країна знає.

— Ну, ви все-таки подумайте — чи можна писати у ЦК, виходячи з неперевірених фактів?

— Я наполягаю на тому, що основний факт — розстріл — достовірний і що російські та українські солдати відмовились стріляти. А я тільки про це й писав у ЦК.

— Ось ви тут пишете про те, що немає свободи друку. Але ж ви знаєте, що преса у нас партійна, народна, і не може друкувати антирадянських статей.

— Ленін писав, що за соціалізму кожен вільний говорити й писати все, що йому заманеться, без найменшого обмеження свободи слова й друку.

— Ви, Леоніде Івановичу, книжок обпиталися. Ви вирвали одну фразу Леніна і не прочитали його статтю про партійність літератури.

Мені знов стало весело — і цю партію я виграв, і ось зараз кагебіст впаде на лопатки.

— Річ у тому, що я процитував вам слова саме з цієї статті.

— Як же це так? Та ж навіть сама назва статті свідчить про протилежні погляди Леніна.

— Ви не зрозуміли цієї статті. По-перше, Ленін писав, що будь-яка книжка, з будь-яким змістом є партійною, тобто в остаточному підсумку відбиває погляди тієї чи іншої групи, прошарку, класу, нації. По-друге, Ленін казав, що коли ти член компартії, то не можеш проповідувати у своїх книгах антикомуністичні погляди. Якщо ж ти не член партії, то у тебе є право писати, що хочеш. Це зафіксовано і в Конституції.

— Де ви бачили антисемітизм?

— Коли вступав в університет, у нашому інституті, мені казали про це знайомі викладачі університету, мої знайомі, молоді євреї, не могли вступити в Україні в інститути, а вони дуже здібні.

— Леоніде Івановичу, живемо ж ми в Україні і повинні думати про те, щоб євреї не мали переваги в інститутах. (Нікіфоров — росіянин.)

Тут він обірвав розмову, кудись вийшов. Повернувся і сказав, що робочий день у КДБ закінчився і що я повинен прийти через день. Нікіфоров також попередив, щоб я нікому не розповідав про нашу розмову.

(Перечитав я щойно цю розмову і, на жаль, побачив, що правильно виклавши зміст, я покращив аргументи кагебіста — вони були більш розпливчасті, беззмістовніші. Та й сам я, здається, відповідав менш чітко).

Прийшовши додому, довідався, що по Таню також приїжджали і возили її в КДБ. Її запитали, чи знала вона про листа. Вона відповіла: «Так».

— Чи ви підтримали чоловіка в намірі писати цього листа?

— Ні, бо я вважаю, що такі листи не можуть дати ніякої користі.

— Чи ви згодні із змістом листа?

— З деякими думками — так. Культ Хрущова не повинен повторитись. З антисемітизмом я також стикалась. Але політикою я не цікавлюсь і тому про суть поглядів мого чоловіка нічого сказати не можу.

На наступному допиті розпитували про те, хто допомагав писати листа, хто про нього знав.

Я говорив тільки про тих, кого вони вже знали: про дружину, про Еда, про дівчину, яка передала листа.

Потім вони почали докладно розпитувати про мої погляди на радянські порядки.

Я охоче відповідав. На жаль, це роблять майже всі новачки у КДБ. Важко повірити, що людина, яка усміхається до тебе, зовсім вже дурна й підла, і здається, що її