Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Цей князь є мусульманином. Він цілком згоден пропустити до Негуса лікаря, але ніколи не пропустить амбасади християнського короля.

— А тоді що?

— А тоді нас спочатку заарештують. Та, як дали нам зрозуміти ці пани капуцини, вони на цьому не зупиняться. Населення їх поважає, особливо коли йдеться про те, щоб очорнити інших чужинців. Вони скажуть, що ми є чаклунами, що підтверджується моїми склянками з ліками. У короля вимагатимуть наших голів. Він охоче погодиться…

— Що ви їм відповіли? — запитав метр Жюремі.

— Що нам потрібно домовитися з Гаджі Алі, що ми зробимо все, що в наших силах, коротше, що нам потрібні два дні.

— Чудово, — сказав метр Жюремі. — То що ж ми будемо робити упродовж цих двох днів?

Понсе підняв брови, мовляв відповіді він не має. Вони мовчки міркували. Попри всю складність обставин, Жан-Батіст не відчував справжньої тривоги. У цю мить, коли, здавалося, що все пропало, він був роздратований появою нової перешкоди, але, як раніше, не мав жодних сумнівів щодо щасливого завершення їхньої подорожі. Джерелом цієї певності була, можливо, думка про Алікс.

— Давайте візьмемо з собою капуцина, — сказав метр Жюремі з найповажнішим виглядом, — і, коли від’їдемо подалі звідси, розріжемо його на дрібні шматки.

Отець де Бревдан підскочив. Не звертаючись, як завжди, просто до протестанта, він зауважив Понсе:

— Прилучення реформованих францисканців до амбасади цілком суперечить нашому завданню. Щодо вбивства священика, то ця думка могла виникнути лише в безбожній голові.

— То нехай знайде іншу, — обізлився метр Жюремі.

Понсе підвівся, зробив кілька кроків по маленькому дворику до того місця, де пролягала межа між світлом і темрявою, потім повернувся до товаришів і, зупинившись перед ними, промовив:

— Треба їхати цієї ж ночі.

— Їхати! — вигукнули вони, як не дивно, разом.

— Так, їхати. Ми маємо два дні та дві ночі. Треба щось вигадати, щоб вивідувачі капуцинів гадали, що ми в місті. А тим часом ми пройдемо вперед стільки, скільки зможемо.

— Ми не знаємо місцевості, — сказав отець де Бревдан.

— Караван вийде лише за тиждень, — додав метр Жюремі.

— Ми не будемо чекати каравану. Нас поведе Гаджі Алі.

Понсе вигадував свої відповіді саме тоді, коли промовляв їх, як той учень на іспиті, якому хвилювання не дає добре зосередитися, і котрий майже проти власної волі вимовляє перед журі як раз те, що треба.

— Залишайтеся тут та збирайте лише необхідні вам речі. Я йду до Гаджі Алі.

Не встигли вони отямитися, як він зник. Надворі майже нічого не було видно. Жан-Батіст наштовхувався на тіні, спотикався на камені, якими був вибрукуваний провулок. На щастя, шлях до великого піщаного майдану, на якому зупинялися в цьому місті каравани, ішов по прямій. Понсе пробрався проміж шатрами та знайшов той, що належав Гасанові Ель Більбесі. Як він і розраховував, Гаджі Алі сидів там на килимах, які лежали просто на землі. Він базікав з головним караванником та іншими торговцями. Привітавши спочатку всіх та випивши настільки повільно, наскільки йому дозволяло його нетерпіння, склянку палючого чаю, Понсе попросив дозволу взяти від них на хвилинку Гаджі Алі для негайної розмови. Нарешті йому якось вдалося відірвати караванника від його товариства та відвести до себе. Він посадив його у дворі, де кількома хвилинами раніше сперечався з метром Жюремі та отцем де Бревданом.

— Чого це ви так заметушилися? — спитав недобрим голосом Гаджі Алі.

— А того, що нам треба вийти цієї ночі, — відповів Понсе.

Гаджі Алі вишкірив свої ікла в гримасі, яка мала означати іронічну усмішку.

— Цієї ночі?

— Я не жартую.

— Це дуже прикро, — сказав Гаджі Алі, продовжуючи насміхатися. То ви йдете самі?

— Ні. З тобою.

— Чудово! Добре, що Пророк заборонив хмільні напої — вони наганяють на вас дуже дивні думки.

— Я не пив хмільних напоїв, — гукнув Жан-Батіст, — і я раджу тобі послухати, що я казатиму, якщо не хочеш, щоб завтра тебе висікли та кинули до в’язниці.

— Хто це мене висіче?

— Король.

Гаджі Алі посерйознішав.

— Справа ось у чому. Пам’ятаєш, як у Каїрі французький консул не хотів, щоб ти взяв із собою капуцинів?

— Дуже добре пам’ятаю.

— Він мав рацію, і те, що він тобі сказав, було правдою. Але ж вони уперті. Вони відіслали двох своїх людей по твоїх слідах, аби помститися, і вони тебе знайшли.

— Аж тут?

— Саме тут. Уяви собі, що ці священики мають свій монастир у цьому місті, і що до них дуже добре ставиться король Сенаару.

Гаджі Алі трохи злякався. Це було видно по тому, як у нього обвисли плечі, та й усі риси обличчя якось поповзли донизу, від чого воно мало-помалу приймало вираз, з яким можна було б успішно благати милостині та розраховувати на чиюсь жалість.

— Але за що вони на мене так розлютилися?

— Вони розлютилися на всіх нас. Хочуть провалити нашу місію. Завтра вони підуть до короля і скажуть йому, що ми не лікарі, а дурисвіти, а король їм повірить. Вони навіть скажуть, що ми є посланцями Людовіка XIV, і він кине нас до в’язниці.

— От горе! — проскиглив Гаджі Алі, який підраховував про себе, яка частина цих нещасть випаде на його долю.

— А тебе, за те, що ти збрехав володареві, за те, що видав нас за франкських лікарів, буде ув’язнено і висічено.

— Але, — протестував караванник, — я скажу, що нічого не знав.

Потім, дивлячись на нього, Понсе додав:

— А якщо вони про це не скажуть, то скажемо ми.

Хоча Жан-Батіст вимовляв цю фразу з найбільш безжалісним виразом, на який лише був здатний, вона все ж-таки звучала не дуже переконливо. Гаджі Алі знав людей: він підсвідомо відчував, що Понсе не зможе скоїти подібну річ, навіть проти найзапекливішого ворога. Але цією незграбною фразою він досягнув, хоча й не так, як думав, своєї мети: вона притягнула до себе всю недовіру купця, тому решта здалася йому цілком імовірною. Гаджі Алі не сумнівався, що трьом франкам погрожує справжня небезпека, і шукав у цьому свій зиск. Йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що їх зникнення не принесе йому ніякого прибутку. Коли б ще це трапилося посеред пустелі, він міг би накласти руку на їх поклажу. Але перше, що зробить король Сенаару, коли ув’язнить їх, — буде привласнення їхнього майна.

Ні, звісно, що зиск Гаджі Алі полягав у тому, щоб доставити їх до Негуса та отримати від нього винагороду, бо абіссінський самодержець явно буде задоволений послугами Понсе. Поряд з цим, Гаджі Алі користуватиметься вдячністю каїрських франків. Так, очевидно, його зиск полягає в тому, щоб