Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Я замовк. Якось кострубато виходило. Таку маячню будь-яка циганка за десятку біля метро розповість. Треба чимось особливим вразити. А чим, якщо не можу жодної важливої битви пригадати. Ні дату, ні місце…

Відчуваю по рівному подиху, козаки теж фальш у словах відчули, до тями приходити стали, і тепер — або я втрачу віру, або негайно треба чимось слухачів дотиснути. І в цей момент перед очима спливла картина Васнецова. А слідом за нею і сама сцена написання відповіді султану, яку режисер нашої постановки неодмінно хотів озвучити у вигляді бонусу до тексту Гоголя.

— Бачу лист, який ти, отамане, султану турецькому пишеш. Як перед собою бачу. Читати, що там?

— Я?! Султанові?! Так як ти смієш?! — кошовий від злості аж з лави схопився. Адже виходило, що я його при свідках в таємних зносинах з Високою Портою звинуватив.

Цілком міг і прибити зопалу. Добре, вчасно збагнув, що так ще підозріліше буде. Впорався з гнівом, заспокоївся і сів назад.

— Читай, — звелів похмуро. — Мені теж цікаво послухати.

«Запорізькі козаки турецькому султану Магомету IV!

Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в дідька лицар, коли не вмієш голим гузном їжака забити?! Не будеш ти годен синів християнських під собою мати. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, подільський кат, московський злодій, самого гаспида байстрюк, усього світу й підсвіту блазень, а в нашого Бога найостанніший дурень. Тебе самого і твого війська ми не боїмось — землею і водою будемо битися з тобою, нехристе проклятий! Так тобі козаки відповідають. Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і в вас поцілуй за те ось куди нас!..

Підписали: Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким*» (* майже дослівна варіація історичного документа)

На пару секунд до кімнати знову повернулася тиша, в якій можна було розчути бурчання в шлунку павука, що доїдав муху. А, може, це мій власний від переживань скрутило? Потім стіни хати застогнали, а стеля підстрибнула від реготу. Настільки гучного і нестримного, що навіть осавул у двері заглянув. Розгублено кліпаючи очима і не розуміючи, що сталося.

— Козолуп, значить... Га-га-га!.. Свиняче рило... О-го-го!.. — хапався за боки кошовий. — І це я з братчиками султану пишу? Га-га-га... Знатно, знатно...

Сірко утер сльози, що виступили на очі.

— Порадував ти мене, хлопче. Дякую... За таке пророцтво нічого не шкода. Зайдеш до військового писаря і перекажеш йому мої слова. Щоб не забув, коли слушна нагода підвернеться.

Потім простягнув руку.

— Не проти, якщо я теж подивлюся?

Ввічливість виказав, значить. Зрозуміло ж, що якщо люлька в Полупуда зберігалася, то і іншим до неї торкатися не заборонено.

Покрутив перед очима, погладив, понюхав. Знизав плечима і повернув.

«А що ти хотів? Потаємну кнопочку знайти, натиснувши на яку зв'язок з майбутнім встановити можна? Ну, вибач. Не передбачено. Пристрій працює тільки в комплекті зі мною. Та й то не кожного разу»

— Хочеш ще щось додати? Чи це все, що побачити вдалося?

— Багато чого бачив, але говорити про те толку немає. Все одно пояснити не зможу. Місця невідомі, обличчя незнайомі. В цьому році чи через десяток літ трапиться — теж незрозуміло. Скажу, наприклад, що шторм жахливий на морі розгуляється, чайки розкидає і багато козаків загине. А коли — невідомо. Так що, запорожцям після цього більше в море не виходити? Або ось ще, наприклад, бачив я, батьку, як ти наказав тисячі полонених християн у чистому полі стратити...

Сірко зиркнув, як ножем полоснув.

— Прости великодушно... Кажу, як є. Нічого не приховуючи... Але ж я не бачу причини. Може, саме так і треба було зробити? Ніяк інакше неможна… Але хіба від цього легше кому стане? Якщо дозволиш, я відтепер і надалі буду говорити лише про те, що до часу та місця прив'язати можна. Щоб дарма голову не морочити та чутки не плодити... як та повитуха… — Сірко мимоволі сіпнувся, але натяк зрозумів і кивнув. — А ще краще, якщо про моє вміння більше ніхто, крім вас трьох, не знатиме. І тільки вам я про те, що побачити зможу, розповідатиму. А вже ви — розумні та досвідчені, самі вирішуйте: що сказати іншим, а що і приховати не гріх.

— Добре, — грюкнув по столу Сірко. — Так і вирішимо. Все у тебе?

— Ні... — гуляти, так гуляти. — Хочу, батьку отаман, просити у тебе дозволу відправитися в Кизи-Кермен разом з Тіпуном.

Кошовий з керманичем перезирнулися.

— Знову бачив щось ... тіпун мені на язик? — подивився на мене лазутчик.

— Ні... Просто не хочу знову під замком опинитися. Січ, звичайно, не монастир. Але різниця невелика. Туди не йди, сюди — не вільно. А я світ хочу побачити.

— Добре, — Іван Сірко кивнув з розумінням, бо й сам замолоду не сидів сиднем. — Якщо Семен не заперечує твого товариства, то і я проти не буду.

— Тоді і я з вами! — Полупуд вимовив це так рішуче, що стало ясно: без нього ніхто нікуди не піде. — Одних не залишу. Раз уже змотала доля наші стежки в один клубок, нехай так і буде. Глядиш, і вивезе крива.