Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Не лякайся, тут тебе не скривдять. Вийдеш за мене заміж і будеш як сир у маслі кататися. Ходитимеш у перлах та золоті, — продовжив заздалегідь заготовлену промову дрібний монстр.

— Сир у маслі?! — ще більше обурилася Аллочка, так яскраво це уявивши, що на мить їй навіть погано стало. — Яка гидота! — щиро сказала дівчина, але чи то її не почули, чи то була така вітальна промова, відступ від якої карався смертною карою.

— Будеш царицею морською…

— Якою ще морською, якщо це озеро? — гаркнула Аллочка і тупнула ногою.

Монстр зніяковів і шаркнув ногою, а потім усміхнувся, став ще потворнішим.

— З озера витікає річка, що впадає в море, — гордо заявив він і зазирнув у листочок, на якому було записано вітальну промову для викрадених дівчат.

— Ах впадає… — зашипіла Аллочка так, що їй напевно позаздрили б усі темні ельфійки, котрі поклонялися величезній павучисі.

Але можливо, все обійшлося б, якби в цей момент не з'явилася служниця-утопленниця із заготовленим заздалегідь приворотним зіллям у мідному кубку прикрашеному рубінами.

— Впадає, значить! — заволала ельфійка і, нарешті знайшовши важкий предмет, наділа його на голову викрадачу.

Кубок виявився трохи не за розміром і застряг, ледь дійшовши до чола. Зате зілля водяний від несподіванки папився, перш ніж збагнув, що це таке. І дивився він у цей момент, як на зло, не на прекрасну ельфійку, а на служницю з розпухлим обличчям і черв’яком, котрий кокетливо виглядав з порожньої очниці.

— О, моя царице! — заволав бідолашний і кинувся до предмета бажання.

Аллочка його не зрозуміла і в напрямку бігу не розібралася, тому вихопила у служниці піднос і з його допомогою вбила кубок водяному до щік.

— Чудова! — ні крапельки не перейнявся тим, що сталося, водяний, у якого нюх був навіть кращий за зір, а ще він дуже добре відчував вібрацію від найменшого руху.

Служниця, спіймана в пристрасні обійми, байдуже подивилася на нещасного закоханого єдиним оком і черв'яком. Потім акуратно господаря від себе відліпила, підібрала тацю і, не отримавши більше жодних вказівок, вирушила до сховища для служниць.

— У перлах та золоті будеш! — продовжував надриватися водяний, йдучи слідом за утопленицею. — Царицею морською! Я з рибкою домовлюсь, якщо треба, з тією самою, — пристрасно прошепотів він у вухо служниці.

Але «прекрасна» залишалася невблаганною. А все тому, що заплатив водяній заїжджому некроманту за звичайних зомбі, колись вирішивши, що краще такі служниці, ніж надто самостійні мавки або вічно заклопотані продовженням роду русалки, зі своїм лоскотом і чужими мужиками, котрих тягнуть під воду.

— У золоті та перлах! — явно заїло водяного.

— Дивний він якийсь, — вирішила Аллочка, яка навіть не підозрювала, що завдяки своєму характеру щасливо уникла долі бути опоєною приворотним зіллям миттєвої дії.

Хоча, звичайно, не факт, що вона стала б щось пити з рук мерзенного викрадача, не кажучи вже про непривабливий вигляд мертв'ячки.

Та й турбувало зараз ельфійку зовсім інше — вона вирішила отримати за своє викрадення хоч якусь компенсацію, а великий камінь, дуже схожий на смарагд, зі спинки трону виколупуватися не хотів.

***

Першим до великої бульбашки повітря, в якій було збудовано будинок озерного водяного, дістався інший водяний — болотяний. Будинок, якщо чесно, був виліплений з глини і тини, з рідким додаванням каміння, але здалеку це було не помітно. Зате було добре помітно відсутність дверей і шибок у вікнах.

Водяний, чиє наддовге і надскладне ім'я добра дружина скоротила до Боді, трохи постояв, подумав і вирішив лізти у вікно. А то мало які пастки далекий родич влаштував на порозі. Бодя б точно влаштував. Не заради невідомих ворогів, яких на болоті, відверто кажучи, не було, а заради порятунку власного здорового глузду від приставучих русалок з їхнім ікрометанням.

Озерний водяний, правда, ніяких пасток не влаштовував, а русалок давно розігнав за допомогою служниць-зомбі, через що, власне, і занудьгував за жіночою статтю настільки, щоб зайнятися викраденням, але болотний про це не знав. І, слідуючи власному прийнятому рішенню, поліз у вікно.

Загалом з геометрією Бодя ніколи не дружив, він навіть не знав про її існування. Тому вирахувати заздалегідь, а чи пролізе у овальне вікно складна фігура типу «водяний, що народився з корча», він не зміг. А фігура взяла і не пролізла. Причому, як це часто буває, на найцікавішому місці — коли верхня частина переважувала вниз і в приміщення, а нижня задерикувато стирчала вгору і назовні.

— Ах ти ж безхвостий пуголовок, — обізвав Бодя родича, який, напевно, спеціально придумав такі вікна, схопився руками-гілками за стіни і смикнувся.

Потім ще раз смикнувся.

І ще раз.

А потім стіна не витримала і впала всередину будинку разом із гостем.

— Жабина ікра, зіпсована, — висловився з цього приводу водяний, виповзаючи з-під уламків.

Викрадача чужих дружин йому хотілося покарати. Дуже сильно, щоб назавжди зарікся як викрадати дружин, так і будувати будинки з вузькими вікнами та неміцними стінами. Те, що якби стіна була міцною, він би так і продовжував висіти нижньою частиною назовні та вгору, Бодю ні крапельки не бентежило, адже якби вікно було досить великим, він би в ньому не застряг.

— Я йду, — сказав сам собі і справді пішов. Саме туди, куди хотів потрапити — до далекого родича, озерного водяного.

Про те, що Аллочки там може й не бути, Бодя не подумав. А того, що ненормальний родич повзатиме на колінах перед давно померлою і протухлою дівчиною, пропонуючи їй помилуватися чудовою перлиною в раковині, навіть припустити не міг.

— О, дивовижна і незрівнянна! — надривався нещасний.

Дівчина дерев'яно крокувала вперед, на ходу вимітаючи перед собою дрібне сміття, котре якось потрапило до будинку.

— О, прекрасна цариця морів! — продовжував репетувати озерний водяний.