Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі

Глава 16

Ася

Розмова з Романом трохи вибила мене з колії. Я з чашкою пішла до кімнати та відкрила ноутбук. Робота допоможе відволіктися і не думати, про що не треба. Але не виходило. Зазвичай я швидко вмикаюся в роботу і повністю занурююсь в сюжет книги. Та тільки не сьогодні.

Я знаходила тисячі причин не працювати: «Чаїнки не потонули в чаї, треба сходити по ложечку», «Як там Аліса?», «Піду, дістану печеню з духовки, поки не згоріла», «Душно, треба вийти на балкон, на свіже повітря". Я буквально видавила із себе переклад одного розділу та відправила його редактору. На сьогодні все. Це не робота, а каторга якась.

Цікаво виходить. Отже Рома бачився з Олексієм незадовго до того, як ми зустрілися в селі. І вони говорили про мене. Цікаво, про що саме. Можна було б поставити це питання Ромі, ось тільки чи відповість він? Навряд чи. Все-таки вони були колись найкращими друзями, а я – лише подруга його дружини, а з Ромою ми не настільки близько спілкуємося.

І ця його фраза, що між нами з Семеновим чергова кома. Яка може бути кома, якщо ми двадцять років, як розлучилися. В одному він має рацію: з того моменту, як ми розлучилися, все пішло боком. Ні, не так. Боком все пішло ще з того моменту, як ми познайомилися. Ось так правильно.

Тому не кома. Ніяк не кома. Це стовідсоткова точка.

Мене раптом зацікавило ще одне запитання, на яке дуже захотілося знати відповідь прямо зараз. Я вийшла на кухню, помила чашку і поставила на місце. Рома сидів за кухонним столом і набирав текст у телефоні.

– Романе, а чому ви перестали дружити з Семеновим?

– Так вийшло.

– Розкажи.

– Навіщо? – Рома відірвав погляд від телефону та перевів його на мене.

– Ну, ви були найкращими друзями багато років. – я присіла на табуретку і нахилилася трохи ближче до Роми, ніби ця розмова є нашою таємницею. – І тут раптом ви різко перестаєте спілкуватися. Наскільки я пам'ятаю, коли ви зійшлися з Олесею, то з Семеновим ти вже не спілкувався?

– Коли ми зійшлися з Олесею, ми ні з ким із знайомих не спілкувалися. Тільки ви вдвох із Наталкою знали, що ми у місті.

– Але ж це не причина. – я примружилася, намагаючись вивести Рому на відверту розмову.

– Асю, причина не в цьому.

– Настільки особисте, що я не можу про це знати?

Я вже хотіла відступити, аж надто наполегливо він приховує все, але раптом Роман вимовив фразу, яка закрутила діалог з новою силою:

– Настільки особисте для тебе, що краще тобі про це не знати.

Я здивовано подивилася на нього:

– Через мене?! Через те, що ми з ним розлучилися?

– Через те, що його методи виходять за межі мого розуміння та схвалення. Є речі, які я вважаю занадто ненормальними, щоб продовжити спілкування. Я просив його не ображати тебе, але він мене не послухав. Йому просто треба було з тобою відверто поговорити про все. Ви мали разом вирішити, як бути в цій ситуації. Можливо, все вирішилося б, і ви залишилися б разом. Але навіть якби розлучилися, то це було б зовсім інакше. У будь-якому разі, я вважаю, що ти повинна була про Олену дізнатися від нього.

– І ти через мене, якусь малознайому, перестав спілкуватися з найкращим другом?

– Не тільки. Через тебе я його перестав поважати. Ще через Олену. Я її завжди терпіти не міг, і мені взагалі не хотілося перетинатися з нею ніяк. Тільки потім, через кілька років, зрозумів, що Семенов сам у собі тоді сильно заплутався. Хотів його знайти, поговорити. Ось тільки твоя подруга заборонила.

– Хто? Олеся?

– Олеся, Олеся. Сказала, що не бажає бачити його в колі моїх друзів через те, як віно тоді вчинив. Щоб ти не дай Бог, не дізналася, що ми з ним знову спілкуємося.

– Як цікаво. Виходить, що через мене ви відсунули свої особисті бажання на другий план?

– Ась… ну до чого ці пафосні фрази, га?

– Я б не була проти, Ромко, щоб ви дружили. Одна справа – наша з ним, особиста. І зовсім інше – ваша дружба.

– Ась, я зробив цей вибір свідомо. Все нормально. – засміявся Ромка. – Гаразд, до чого взагалі ця розмова. Вже як є.

– Чаю ще хочеш? – запропонувала я, щоб уникнути незручної паузи.

– Ні дякую. Дуже спекотно, тож я пива хочу холодного. Ось тільки робота ніяк не відпускає.

Я посміхнулася.

– Давай, закінчуй роботу, я відволікати більше не буду. Через годину прийде Олеся, будемо вечеряти.

Ромка кивнув і знову поринув кудись у надра свого телефону. А я повернулася до кімнати. Вже майже шоста вечора, а Семенов так і не дзвонить. Я ж не можу сидіти у чотирьох стінах вічно і просто чекати. Мені треба до Артема. Може там ліки якісь потрібні чи ще що.

Я взяла телефон та набрала номер лікарні.

– Добрий вечір! Це дружина Селіванова Артема, реанімаційне відділення. Я хотіла б дізнатись, як він.

– Чекайте, зараз покличу чергового лікаря. – пробурчала на тому кінці жінка, а потім уже далеко від телефону комусь: – Нормальна дружина! У неї чоловік у реанімації, а вона телефонує замість того, щоб приїхати! Інша б із лікарні не виходила!

«От же сучка, га! » – вирвалось у мене подумки. Знала б ти, у що він мене вплутав, ти б сама в лікарні з інфарктом лежала б вже! Дуже хотілося їй щось відповісти. Але я почула здоровий глузд і миттю втихомирила свої емоції. Це ні до чого.

– Слухаю вас. – пролунав у слухавці чоловічий голос.

– Добрий вечір! Це дружина Артема Селіванова. Як його стан? Може, щось потрібно? Нажаль, не можу сьогодні приїхати особисто, але якщо щось потрібно, я попрошу знайомих, привезуть все необхідне.

– Добрий вечір. Стан Селіванова, на жаль, не змінився, продовжуємо чекати, коли прийде до тями. Медикаменти всі у нас є, нічого не потрібно. Та й вам тут нема чого робити, вас до нього все одно не пустять. Наберіть завтра, поспілкуєтеся з лікарем. Може, він щось скаже.

– Добре, дякую вам! До побачення.

Відклавши телефон, я лягла з ноутбуком і ввімкнула собі мелодраму. Може, хоч заплачу, бо назбиралося в мене емоцій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍