Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

заради якої я повернувся, не відбулася. Меґ була теплою, м’якою і ніжною, з красивими формами саме там, де треба. Оксамитові тенета, з медом... аромат її парфумів...

Значно пізніше ми лежали у мирній солодкій млості, на яку я не витрачатиму метафор. Я саме гладив волосся Меґ, коли вона потягнулася, ледь повернула голову й поглянула на мене напівзаплющеними очима.

— Скажи мені дещо, — попросила вона.

— Звісно.

— Як звати твою матір?

Я відчув, як щось колюче прокотилося по моїй спині. Але хотілось подивитися, куди це заведе.

— Дара, — відказав я їй.

— А батька?

— Корвін.

Вона усміхнулася.

— Я так і думала, — мовила вона, — але мала переконатися.

— Можна тепер мені щось запитати? Чи граємо в одні ворота?

— Позбавлю тебе необхідності робити це. Ти хочеш знати, чому я запитала.

— Схоплюєш на льоту.

— Вибач, — сказала вона, поворушивши ногою.

— Я так розумію, що їхні імена щось означають для тебе?

— Ти — Мерлін, — констатувала вона. — Герцог Колвірський і Принц Хаосу.

— Дідько! — гарикнув я. — Здається, у цій Тіні кожна собака мене знає! Ви всі належите до якогось клубу чи що?

— А хто ще знає? — швидко запитала вона, і її очі зненацька розширилися.

— Хлоп на ім’я Люк Рейнард, мрець на ім’я Ден Мартінес, місцевий тип на ім’я Джордж Генсен і, можливо, ще один мрець на ім’я Віктор Мелман... Ці імена тобі про щось говорять?

— Так. Небезпечний — Люк Рейнард. Я привела тебе сюди, аби попередити щодо нього, якщо ти виявишся саме тим.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «саме тим»?

— Якщо ти виявишся тим, ким ти є — сином Дари.

— То попереджай мене.

— Я вже це зробила. Не довіряй йому.

Я сів і поправив за спиною подушку.

— І що йому потрібно? Моя колекція марок? Дорожні чеки? Можеш пояснити конкретніше?

— Кілька років тому він намагався вбити тебе, і то не раз...

— Що? Як?

— Уперше це було щось із вантажівкою, яка мало тебе не вбила. Наступного року...

— О боже! Ти справді про це знаєш! Назви мені дати, дати його замахів!

— 30 квітня. Завжди 30 квітня.

— Чому? Ти знаєш чому?

— Ні.

— Лайно... Як ти взагалі про це дізналася?

— Я була неподалік і спостерігала.

— А чому ж нічого не зробила?

— Не могла. Я не знала, хто з вас хто.

— Пані, ви мене остаточно заплутали, — сказав я. — Хто ти в біса така, і яка твоя роль у цьому всьому?

— Як і Люк, я не та, ким здаюся, — почала вона.

Раптом у сусідній кімнаті почулося гучне дзижчання.

— О боже! — видихнула вона і зіскочила з ліжка.

Я рушив за нею до передпокою, де вона вже натискала на кнопку біля маленьких ґратів і казала:

— Так?

— Люба, це я, — прозвучало у відповідь. — Я повернувся додому на день раніше. Впусти мене, добре? Я маю купу пакетів.

Гай-гай.

Вона відпустила одну кнопку і натиснула на іншу, а тоді повернулася до мене.

— Чоловік, — сказала вона, затамувавши подих. — Тобі потрібно піти зараз. Будь ласка! Скористайся сходами!

— Але ж ти ще нічого мені не розповіла!

— Я розповіла достатньо. Прошу, не створюй проблем!

— Гаразд, — відказав я і поквапився назад до спальні, де швиденько натягнув штани і встромив ноги в мокасини.

Запхавши шкарпетки і білизну в кишеню штанів, я одягнув сорочку.

— Я дуже незадоволений, — протестував я. — Ти знаєш більше, і мені це потрібно.

— Це все, що тобі потрібно?

Я швидко поцілував її в щоку.

— Не зовсім. Я повернуся, — відказав я.

— Не варто, — заперечила вона. — Все буде не так. Ми зустрінемося знову, в потрібний час.

Я рушив до дверей.

— Це не надто обнадійливо, — зауважив я, відчиняючи їх.

— Усе має бути саме так.

— Побачимо.

Я вискочив у коридор і рушив до дверей під написом «ВИХІД». Збігаючи сходами, я застібнув сорочку і заправив її в штани. Внизу спинився, щоб одягнути шкарпетки. Пригладивши рукою волосся, я прочинив двері у вестибюль.

Нікого не видно. Добре.

Щойно я вийшов з будинку і налаштувався на прогулянку, як переді мною пригальмував чорний «седан». Я почув гудіння склопідйомника і побачив червоний спалах.

— Застрибуй, Мерліне, — пролунав знайомий голос.

— Фіоно!

Я відчинив дверцята і прослизнув усередину. Ми негайно рушили.

— Ну, це вона? — запитала тітонька.

— Що «вона»? — не допетрав я.

— Та, з ким ти мав зустрітися в клубі.

Доки вона не сказала цього, я навіть не обдумував зустрічі під таким кутом.

— Знаєш, — сказав я трохи пізніше, — гадаю, це могла бути саме вона.

Тітка розвернулася на дорозі й поїхала назад у тому напрямку, звідки ми спочатку прибули.

— У яку гру вона грає? — запитала Фіона.

— Я б віддав багато, щоб це дізнатися, — відповів я.

— Розкажи мені про зустріч, — наполягала вона, — і не вагайся, якщо треба поцензурувати певні аспекти.

— Гаразд, — погодився я і переповів головне.

Не встиг я завершити розповіді, як ми повернулися на парковку заміського клубу.

— Чому ми знову тут? — запитав я.

— Це тут я взяла машину. Імовірно, вона належить Білловому другові. Я подумала, що було б люб’язно її повернути.

— Ти скористалася Козирем, який я намалював, щоби пройти сюди через бар? — запитав я, розводячи руками.

— Так, щойно ти пішов танцювати. Я спостерігала за тобою близько години, здебільшого з тераси. А я ж казала тобі бути обачним.

— Вибач, мене зачарували.

— Я забула, що тут не пропонують абсенту. Довелося задовольнятися «Замороженою Маргаритою»[43].

— Вибач і за це. Потім ти завела машину без ключа запалювання і поїхала за нами, щойно ми вийшли?

— Так. Я чекала на її парковці і підтримувала з тобою максимально віддалений контакт через Козир. Якби я відчула небезпеку, то зайшла б по тебе.

— Дякую. Наскільки віддалений?

— Я не вуаєристка, якщо ти про це. Отже, ми дісталися до теперішнього моменту твоєї розповіді.

— Це ще геть не вся історія, а тільки скорочений виклад.

— Вистачить, — перервала вона,