Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

дуже сильно вдячний, позаяк ще не всі навіть офіцери закрили річну програму (є загальна програма для десантників — п’ять стрибків на рік, щоб отримувати надбавку до зарплати на майбутній рік). А в кінці своєї промови прямо сказав, що я маю принести п’ятдесят гривень, щоб отримати можливість стрибнути. Але гроші сказали віднести Пузатому.

Це було найпростіше розставання з півсотнею за час моєї служби. Як тільки я заніс Пузатому хабар, мене відправили на двотижневу підготовку до стрибків. Група була досить велика, осіб тридцять. В основному це були нові контрактники з усієї частини і кілька строковиків. Це були приємні два тижні. Я не бачив своїх начальників, строковиків, не займався якоюсь дурною роботою, а навчався справі, яка була для мене дуже цікавою. Нас навчали конструкції парашута, його укладанню перед стрибком, поводженню з ним до і під час стрибка, відпрацьовували на тренажерах дії під час польоту і в критичних ситуаціях. Було дуже цікаво. Єдиним і величезним мінусом був жахливий мороз. Заняття проходили на вулиці, парашути замітало снігом, пальці на руках і ногах німіли, але, попри те, я все добре засвоїв.

Приблизно через тиждень після навчання повідомили, що має прилетіти гелікоптер. Це була подія для всіх. У такі періоди бригада починала жити за новим розпорядком, оскільки усі були зайняті лише стрибками і підготовкою до них. Навіть ті, хто не стрибав, були зайняті допомогою тим, хто стрибає. Наприклад, строковики допомагали укладати парашути контрактникам. Строковики рідко робили більше одного стрибка за службу. У цьому була ще одна перевага контрактної служби. Нашою підготовкою займалися дещо ретельніше. У призначений день ми вирушили на склад, отримали на всіх парашути, розклали їх на плацу і приступили до укладання. Парашут можна спокійно, не поспішаючи, укласти максимум за півтори-дві години, це якщо зовсім розслабитись. Але ця робота, як і все в армії, затягувалася на півдня. До кінця дня всі закінчили, і парашути повантажили в куполовози.

Гелікоптер прилетів. І ось в день, коли настала відповідна погода, рано-вранці нас привезли на полігон. Там усі одягли парашути, нас перевірили, і ми стали чекати. Очікування — невід’ємна частина служби. Парашутистів сформували в борти по півтора десятка людей. Борт за бортом завантажувався в гелікоптер, після чого той прилітав знову, і в нього заходили наступні. Через години чотири очікування з парашутом за спиною підійшла й моя черга. Я був у борті «першоразників», і з нами навіть була одна дівчина. Нам потрібно було зробити «ознайомлювальний стрибок». Він відрізнявся від навчально-бойового висотою і відсутністю у нас зброї, пришвартованої до парашутної системи. Мені треба було стрибнути з восьмиста метрів, а моїм більш досвідченим товаришам — із шестиста. Чим вище, тим безпечніше. Більше часу є на якісь дії, як щось піде не так. Але під час бою, звичайно, в повітрі краще перебувати якнайменше часу: під парашутом ти стаєш дуже зручною мішенню.

Не можу сказати, що я боявся, скоріше, мені було цікаво. Підбігши до гелікоптера, я раптом зрозумів, що вперше в житті не просто стрибаю, а сідаю в машину, що літає. Все у гелікоптері мені вже було знайоме, тому що кілька тижнів поспіль щодня ми сиділи в макеті гелікоптера «МІ-8» і відпрацьовували всі дії всередині та при відокремленні. Задня частина дна гелікоптера знімається при десантуванні, тому нас відділяла від прірви лише невелика рампа. Я сидів практично біля неї і не міг відірвати погляд від землі. Ми швидко набрали висоту, і з такої відстані все було схоже на картину з розпливчастими олійними фарбами. Важко боятися висоти, коли мозок не може ідентифікувати висоту як явище. Я був спокійним, як удав. Заклало вуха. Я ковтнув, і у вухах знову з’явився шум двигуна.

Включився світловий і звуковий сигнал, випусковий віддав команду, прибрав перегородку, що відокремлювала нас від порожнечі, хлопці, що сиділи на бочці навпроти мене, встали, поправили на собі парашутні системи і приготувались. У цей момент вираз облич у багатьох сильно змінився. Ще один звуковий сигнал. Випусковий крикнув: «Пішов!», ляснув першого по плечу, і той за секунду зник, через дві секунди випусковий знову крикнув команду «Пішов!», ляснув по плечу наступного — він зник слідом за першим. У міру того як хлопці, що сиділи навпроти мене, вистрибували з гелікоптера, їхні місця в черзі займали ті, хто був з мого боку. Підійшла й моя черга. Я встав, усе поправив на собі, вхопився руками за ремені, як вчили, і підійшов до рампи. Через півметра попереду вже не було нічого. Прірва. «Пішов!», — крикнув випусковий, намагаючись перекричати шум гелікоптера, одночасно грюкнувши мене по плечу. Я зробив крок уперед правою ногою, відштовхнувся від борту, і мої очі заплющились, а в голові всі думки змішалися в один сумбурний згусток із криків та образів. Кілька секунд мій організм відчував дикий шок. Одразу згадавши про те, що потрібно рахувати, я видавив з себе «501, 502…». Не встигнувши дорахувати до кінця, я почув, як купол виходить із ранця, після чого мене смикнуло й очі розплющились. Я парив у повітрі. Навколо абсолютна тиша. Метрів за двадцять від мене пролетів один із моїх товаришів по службі. Я витягнув кільце, в якому вже не було сенсу, і одягнув на зап’ястя, щоб не згубити. За втрачене кільце потрібно було платити двісті гривень. По суті воно взагалі потрібне лише для страховки, оскільки прилад, розміщений праворуч на ранці, сам розкриває парашут після трьох секунд. Кільце потрібно лише для того, щоб у разі, якщо прилад з якоїсь причини не спрацює, відкрити парашут самостійно.

Під думки про нерозкритий парашут одразу згадались інструкції, я вхопився за ремені над головою, натягнув їх, озирнувся навколо і побачив здорову стрілку на землі, яка вказувала напрямок вітру, дістав стропи управління, розвернувся за вітром і… полетів. Наближаючись до землі, я напружився. У міру наближення до поверхні стає помітно, з якою швидкістю ти летиш. А швидкість-то велика, близько п’яти метрів на секунду. Я звів ноги, витягнув їх перед собою, трохи зігнув коліна і жорстко ударився об землю. Парашут продовжив свій рух за вітром, мене смикнуло вперед, я впав і поплив по піску, залишаючи після себе дві борозни від черевиків. Незважаючи на те що я намагався чинити опір руками й ногами, мене протягнуло метрів десять. До мене підбіг солдат із тих, хто мав допомагати гасити купол, місцеві їх називали «сусліки». «Суслік» вхопився за помаранчеву верхівку мого парашута і побіг у бік, щоб розгорнути його проти