Бернард Вербер - Завтра будуть коти

— Дякую.

Гризу подарунок (але в мене у шлунку лилик, і я почуваюся ситою).

— Спробуй ще раз, — наполягає Піфагор. — Тобі має вдатися.

Дякую, Ганнібале, що ти нас врятував.

Намагаюся зробити свій голос нижчим, я впевнена, що він мене зрозумів, однак продовжує голосно чвакати, не обертаючись.

Тоді з’являються, вигулькуючи з-за кущів, зо два десятки голодних котів.

Вони дивляться на нас, підходять, потім поспіхом доїдають рештки собак, залишених левом. Лев зневажливо зригнув, поглянувши на цих убогих родичів, обертається до них спиною і зникає несподівано, як і з’явився, у пелені туману.

— Це підтверджує мою думку, що багато наших переховуються тут, — сигналізує Піфагор.

— І Анжело?

— Мені треба проконсультуватися в інтернеті, подивитися на карті, звідки точно йде його сигнал GPS.

Він заплющує очі й зосереджується. Помічаю, що екран смартфона на його спині засвітився і показує лінії та кольорові ділянки. Це, мабуть, те, що називають «картою». Почала блимати червона крапка. Розумію: що екран смартфона показує мені те, що бачить Піфагор. Єдиний клопіт: я не вмію тлумачити ці зображення.

— Він недалечко, ходімо, — оголошує Піфагор, розплющуючи очі.

Ми обходимо голодних котів і йдемо до Булонського лісу. Коли ми опиняємось на новій території, туман тане, і сонячні промені, пробиваючись крізь листя, освітлюють кількох котів, які сплять на деревах. Більшість мляво лежать на нижніх гілках, звісивши лапи у порожнечу.

— Я розумію, чому вони тут, — зітхає мій супутник. — Ліс — одне з небагатьох місць, де немає каналізації, стічних труб і виходів метро.

Просуваючись вперед, ми виявляємо не десятки, а сотні кішок, вони всюди сидять на деревах.

Запах грибів, кори, коріння, вогкої землі лоскоче мені ніздрі. Обожнюю це місце. Мої клітини ніби пригадують собі, що мої предки завжди жили в подібному середовищі. Ліс випромінює хвилі, що їх мій розум візуалізує як кружляючі спіралі життєвої енергії; тут всюди проявляється ця сила природи. Заплющую на хвилю очі — й мені здається, що все світиться. У ґрунті я помічаю хробаків, на землі — мурашок, слимаків, у повітрі — метеликів, комашок, птахів. Дерева мені здаються велетнями з довгими руками, які запрошують вилізти на них. Вітер змушує гілля танцювати, а листя — співати.

Добридень, дерева.

Зупиняюся і шкребу своїми кігтями найближчий стовбур.

Добридень тобі, клене.

Випробовую інший, потім ще один.

Добридень, ясене. Добридень, березо.

Дряпаю кожне дерево, але найприємнішою на дотик виявляється береза, бо її шкіра ніжна, запашна і легко здирається.

Надибую в траві кульбабку і пощипую її.

Добридень, квітко.

Але її голова падає, і з неї витікає білий сік. Мабуть, це — її відповідь. А ось цікава інформація: рослини висловлюються мовою рідин. Лижу білий сік, але смак виявлється гірким, і я випльовую його.

Шкода, кульбабко, я тебе не розумію.

Приєднуюся до Піфагора, який рухається до дрімливого гурту котів.

Помічаю серед них своє руденьке кошеня.

Воно якраз смокче чорну кішку з великими жовтими очима.

Кличу його, але коли воно мене бачить, то коротко невдоволено нявчить і знову присмоктується до цієї незнайомки. Як же я можу налагодити спілкування з іншими, якщо моя дитина воліє бути біля цієї чужої кішки і не поспішає до рідної матері? Муркочу. Він відгризається у відповідь.

Думаю, Наталі зберегла не найкраще з моїх дітей.

— Добридень, пані, я — мама цього кошеняти.

— О, чудово, я прийняла його, бо воно було голодне.

Чорна кішка відштовхує Анжело в мій бік.

Той незадоволено нявчить. Підставляю свої пипки йому під носа, і він, впізнавши рідний запах, нарешті вирішує ними зацікавитись. Мені моментально стає легше, бо пипки вже давно набухли і болять.

— Хто вони, ці коти? Що вони роблять у лісі? — питає Піфагор.

— Більшість — це ті, що втратили свою людську прислугу. Поблукавши містом, зрозуміли, що воно небезпечне, і зібралися у цій лісистій ділянці, яка видавалася гостиннішою, — відповідає чорна кішка.

— Мене звати Піфагор, а це — Бастет.

— Дуже приємно, я — Есмеральда.

— Як ти сюди потрапила, Есмеральдо?

— Моя служниця була співачкою. Я любила нявчати з нею. Коли заворушення докотилися до нашого дому, служниця хотіла втекти зі мною і моїм кошеням, ми сіли в машину, але нас перестріли озброєні й вороже налаштовані люди. Вони були вбрані у зелене і мали довгі бороди. Служницю і кошеня вбили, а я вижила. Блукала вулицями міста, пережила напад пацючих орд. А потім, шукаючи, де б притулитися, почула нявчання і знайшла оце голодне руде кошеня, що ховалося в ринві. Я, звісно, запропонувала йому своє молоко. І вже маля від мене не відходило. Ми зустріли інших наших побратимів, які розповіли про спільноту вуличних котів на заході. Я вирішила приєднатися до них. А у вас яка історія?

— Така самісінька, — коротко відповіла я, щоб зупинити потік її красномовства.

Анжело щипає мене, як звично. Він такий невдячний і такий незграбний, але я така щаслива, що знайшла його, тому навіть не гніваюся на нього.

Завдяки вчорашньому пізньому обідові я змогла відновити свої сили і маю більше молока, ніж ця худа чорна кішка. В Анжело відсутні родинні почуття, він завжди надаватиме перевагу жирнішому молоку.

— На нас напала зграя псів, і лев Ганнібал нас врятував, — додає Піфагор. — Ви його знаєте?

— Так, він мене лякає. Вже вдруге він кидається на собак. Ми наче й почуваємось у безпеці, до того ж обгризаємо рештки його здобичі, але думаю, що Ганнібал, не вагаючись, візьметься за нас, коли у нього закінчаться пси.

— А чим ви тут харчуєтесь?

— Їмо качок, жаб, равликів, а найбільше — зайців. Здається, раніше їх було тут багато, але з того часу, як ми на них полюємо, вони стрімко зникають. Трапляється полювати на павуків і тарганів.

Як добре до неї придивитися, то видно, що період блукань супроводжувався жахливими сутичками з пацюками, собаками чи іншими котами: вона вся вкрита довгими шрамами.

— Дякую, що врятувала мого сина, — нявчу їй.

— Деякі людські істоти думають, що чорні коти приносять нещастя, — каже Піфагор, — але ви є доказом протилежного.

До дідька! Невже Піфагор клеїться до цієї Есмеральди? Ну, це вже занадто, бракувало тільки, щоб ця приблуда вкрала у мене не тільки сина, а й самця, якого я прагну здобути!

Я втручаюся і показую сіамцю, що вже час знайти нам якийсь прихисток у лісі. Есмеральда розповідає, що біля озера є ще кілька вільних розлогих крон.

Ми справді знаходимо місце на каштані. Але Піфагор непокоїться, нервово б’є хвостом.

— Нам треба підняти армію котів і відібрати місто у щурів, — заявляє він.

— Коли?