Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

на висоті приблизно десяти миль. Ренсомові ще ніколи не доводилося бачити у малакандрійському небі хмар, і він поцікавився в Оґрея, що це таке. Сорн пояснив: це пісок, здійнятий вгору вітром у велетенських пустелях страшної Півночі. Буває, що хмара піску піднімається на висоту до сімнадцяти миль і несеться по небу, аж доки не впаде — іноді й на якийсь гандраміт — жахливою піщаною бурею, під час якої немає чим дихати і нічого не видно. Дивлячись, як загрозливо мчить піщаний вихор пустельним небом, Ренсом напрочуд ясно усвідомив, що вони мандрують зовнішньою поверхнею чужої планети, а придатний для життя світ залишився позаду. Незабаром хмара раптом опала і розсіялася далеко на заході, проте ще довго, аж доки закрут долини не сховав від очей ту частину виднокругу, там пломеніла заграва, подібна на відблиски величезного вогнища.

За поворотом перед мандрівцями відкрився новий краєвид. Спершу він видався Ренсомові дивовижно подібним на земний — сірі пагорби набігали один на одного пасмо за пасмом, неначе морські хвилі. Вдалині за ними чітко вирізнялися на тлі темно-синього неба знайомі вже стрімчаки і шпилі зелених скель. Та вже наступної миті він збагнув, що прийняв за пагорби нерівну, горбкувату поверхню сіро-голубої імли, яка висіла над гандрамітом, імли доволі дивної, адже знизу її взагалі не було видно. І справді, щойно дорога пішла вниз, як туман став розсіюватися, і через нього невиразно проступив барвистий візерунок долини, що лежала внизу Схил робився дедалі крутішим; найвищі вершини гірського пасма, з якого вони мали спуститися, бовваніли віддалік, скидаючись на велетенські нерівні зуби якогось велетня — і цей велетень явно давненько вже не був у дентиста. І небо в них над головою, й освітлення навколо ледь помітно для ока змінилися, а за мить мандрівці опинилися вже на краю такого стрімкого косогору, який на Землі вважався б швидше урвищем; дорога тут пірнала в долину й зникала ген-ген внизу в густих фіалкових зарослях. Ренсом рішуче відмовився спускатися далі на плечі в Оґрея. Хоч сорн і не зрозумів, навіщо йому це, проте дозволив злізти на землю, а тоді першим понісся донизу, нахилившись уперед, наче ковзаняр. Ренсом подався за ним, радий, що має нагоду трохи розім’яти затерплі від довгого сидіння ноги.

Попереду поволі розкривався новий гандраміт, і від побаченої краси Ренсомові аж перехопило подих. Був більший за той, де йому довелося пожити досі, а дорога, якою вони спускалися, вела просто до озера — майже ідеально круглого сапфіра миль із дванадцять у поперечнику, вставленого в оправу із фіалкового лісу. Посеред озера, нагадуючи обводами невисоку положисту піраміду чи жіночу грудь, підносився з води острів із голими блідо-червоними схилами; лишень на вершині виднівся цілий гай небачених дерев. Плавністю обрисів їхні гладкі стовбури не поступалися найшляхетнішим букам, проте здіймалися вище за шпилі земних соборів і вгорі не увінчувалися кроною, а розпускалися у золоту квітку — яскраву, наче тюльпан, непорушну, наче скеля, і велетенську, наче хмара літньої днини. Це й справді були не дерева, а квіти; внизу, серед їхніх стебел, вгадувалися контури якихось не надто високих споруд. «Мелділорн», — оголосив сорн, та Ренсом уже й так про це здогадався. Він і сам не знав, що саме сподівався побачити, адже давно розпрощався з образами, які вимальовувала колись сформована ще на Землі уява — переважно йому марилися тоді або неймовірно громіздкі архітектурні форми, складніші за американські офісні центри, або якийсь рай для інженерів у вигляді цілих сонмищ гігантських машин невідомого призначення. Проте водночас він і не чекав, що перед ним постане така класична й незаймана у своїй непорушній витонченості картина — погідний гай, що дихав спокоєм і таємницею посеред барвистої долини і ніби злітав на сотні футів вверх, до по-зимовому прохолодного сонячного проміння. З кожним кроком донизу холод відступав, і Ренсома обвівало хвилями благодатного тепла, що піднімалося з долини. Він поглянув угору — небо вже стало набирати блідішого відтінку, глянув вниз — і до нього долетіли тонкі, ніжні пахощі велетенських квітів. Обриси далеких гір втрачали різкість, а сонячні відблиски на поверхні скель уже не так сліпили очі. Краєвид знову набував м’яких обрисів і перспективи, а далечінь тонула в легкій імлі. Край схилу, звідки мандрівці почали спускатися до гандраміта, маячів ген-ген вгорі над ними; годі було повірити, що ще зовсім недавно вони там стояли. Дихалося легко, а задерев’янілі раніше від холоднечі пальці ніг могли нарешті вільно ворушитися в черевиках — і це була справжня насолода. Ренсом підняв хутряні краї своєї шапки-вушанки, і його вуха негайно наповнилися дзюрчанням проточної води. І ось він уже крокує поміж деревами м’якою лісовою травою. Гарандра зосталася позаду, попереду був Мелділорн.

Невдовзі вони вийшли до широкої і прямої наче стріла лісової дороги, яка бігла поміж фіалковими стеблами до озера, що мерехтіло неподалік яскравою блакиттю. На березі Ренсом побачив кам’яного стовпа, на якому висів гонг з молотком. Все це вкривала багата різьба, а гонг і молоток були виготовлені з невідомого зеленувато-голубого металу Оґрей вдарив у гонг, і Ренсом відчув, як у ньому наростає хвиля радісного збудження, що, втім, завадило йому належним чином роздивитися зображення на стовпі, вкритому частково малюнками, частково простими візерунками. Найбільше його вразило те, що між порожніми і заповненими ділянками існувала дивовижна рівновага. Виконані кількома скупими лініями прості фігури, схожі на доісторичні земні зображення оленів, чергувалися з дрібними візерунками, хитромудрими, як давньоскандинавські чи кельтські прикраси. Придивившись, Ренсом збагнув, що порожні й укриті різьбленням місця самі є фрагментами більших картин. Здивувало його й те, що малюнки розташовувалися не тільки на відкритих ділянках; часто траплялися доволі великі арабески, у деталях яких було вміщено вигадливі мініатюри. В інших місцях вся композиція будувалася на зворотному принципі, і чергування обидвох різновидів зображень теж підпорядковувалося певному ритму та задуму Він саме почав усвідомлювати, що окремі картинки були, очевидно, стилізованими ілюстраціями до певного сюжету, коли Оґрей перервав його роздуми, вказавши на човна, що наближався до них від острова.

Човен підпливав щораз ближче і ближче, й у Ренсома аж посвітлішало на серці, коли він побачив, що на веслах у ньому сидить грос. Той причалив до берега, окинув землянина враженим поглядом, а тоді запитально зиркнув на Оґрея.

— Справді, Грінго, тут є чому подивуватися, — озвався сорн. — Такого нау ти ще зроду не бачив. Його звуть Рен-сум, і він прилетів до нас через небеса з Тулкандри.

— Йому будуть тут раді, Оґрею, — ввічливо відказав грос. — Він іде до Оярси?