Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Вищання свині умить ослабло, вгасаючи з кожним вихлюпом крові. Чоловіки потягнули велетенську спазматичну тушу на різницький стіл, об який завчасно хтось уже обпер заіржавілу пилку. Тут один із них помітив Дерхан. Він стусонув іншого.

— Ой-ой, Бене, темна ти конячко! Пройда ти наш! Тут твоя улюблена хвойда прийшла! — добродушно крикнув він так, щоб Дерхан його почула. Чоловік, до котрого він звертався, озирнувся й махнув жінці:

— П’ять хвилинок! — гукнув він.

Дерхан кивнула. Вона затиснула рот хустинкою, ледве долаючи нудоту.

Знову й знову, метляючи кінцівками, гігантські перелякані свині великою органічною масою валилися з галереї, розпливалися у власних тельбухах по підлозі, розчепіривши зламані ноги під найнесподіванішими кутами. Знову їх різали, знову спускали на древні дерев’яні опори кров. Знову вона крапала з висолоплених язиків і клаптів шкури. Кривава повінь виступала з жолобів у підлозі бойні, й сукровичне болото чвакотіло навколо відер із гусячими нутрощами та коров’ячими головами, вивареними й знебарвленими.

Нарешті полягла остання свиня. Чоловіки ледь не падали від утоми. Вони були зіпрілі та вкриті кров’ю. Вони щось сказали одне одному й хрипко розреготались, а тоді той, якого звали Бен, покинув товаришів і підійшов до Дерхан. За ним двоє інших розрізали першу тушу й скинули нутрощі у величезне корито.

— Ді, — тихо сказав Флекс, — не буду вітатися з тобою поцілунком, — він показав на свій промоклий одяг, закривавлене обличчя.

— Я вдячна, — відповіла вона. — Ми можемо піти звідси?

Зігнувшись, вони пройшли під гаками, що ривками рухались по колу, й попрямували до темного виходу. Сходами піднялися на перший поверх. Світло стало не таким блідим; крізь брудні вікна у високій стелі вузького коридору було видно сірувато-блакитне небо.

Бенджамін і Дерхан зайшли в кімнату без вікон; тут стояли ванна, насос і кілька відер. За дверима висіло кілька цупких халатів. Дерхан мовчки дивилась, як він зняв замащений одяг і кинув його у ночви з водою та мильним порошком. По його оголеному тілу стікала розмазана кров, мов із новонародженого. Він насипав трохи мила під насос, з якого струменіла вода, змішав з нею порошок, щоб утворити піну.

— Твої друзі якось поблажливо ставляться до того, що ти просто так взяв і пішов на перерву, щоб потрахатись, — м’яко сказала Дерхан. — Що ти їм сказав? Ти на мене запав, я на тебе, чи в нас цілком ділова угода?

Бенджамін усміхнувся. Він говорив із сильним акцентом, типовим для Псячої Твані, на відміну від Дерхан, інтонація якої видавала, що вона з передмістя.

— Ну, я працював на додатковій зміні, правда ж? Я вже й так перепрацьовую. Я їм казав, що ти зайдеш. Наскільки вони знають, ти — просто повія, котрій я подобаюсь, а ти — мені. Поки я не забув: перука — просто диво, — він криво посміхнувся. — Тобі личить, Ді. Вигляд бомбезний.

Він повільно сів у ванну; шкіра взялась мурашками від холоду. На поверхні води з’явилася товста плівка крові. Бруд та інша гидота поступово відділялися від шкіри і ліниво спливали на поверхню. Він на хвилину заплющив очі.

— Я швидко, Ді, обіцяю, — прошепотів він.

— Не поспішай, — відповіла вона.

Він занурив голову під бульбашки; на поверхні залишились закручені пасма волосся, котрі поступово затягувало під воду. Чоловік на мить затримав дихання, а тоді почав енергійно відчищатися. Час від часу він виринав, щоб вдихнути, а тоді знову пірнав.

Дерхан налила води у відро і стала за ванною. Коли він вигулькнув над поверхнею, вона повільно вилила воду йому на голову, щоб змити криваві мильні сліди.

— О-о, як добре, — пробурмотів він. — Я тебе прошу, ще.

Жінка виконала прохання.

Зрештою, він виліз із купелі, яка тепер нагадувала місце жорстокого вбивства. Потім перехилив ванну із липкою рідиною в бік водовідводу, вмонтованого в підлогу. Вони чули, як вона ллється вздовж стін.

Бенджамін накинув цупкий халат і кивнув Дерхан.

— Перейдімо до діла, зайчику? — він підморгнув.

— Лише скажи, які послуги тобі потрібні, любий, — відповіла вона.

Вони вийшли з кімнати. У світлі зі стелевого люка було видно маленьку кімнатку в кінці коридору, де спав Бенджамін. Коли вони зайшли, він зачинив і замкнув двері. Кімната нагадувала колодязь, значно більша заввишки, ніж завширшки. У квадрат стелі було вмонтоване ще одне засмальцьоване вікно. Дерхан і Бенджамін переступили через благенький матрац до напіврозваленої шафи — релікту, що попри занепад виглядав велично, різко контрастуючи з непоказним інтер’єром.

Бенджамін відсунув убік кілька брудних сорочок. Він потягнувся до отворів, що їх колись завбачливо просвердлили у дерев’яній задній стінці шафи і, трохи охнувши, підняв перегородку. Потім обережно повернув її боком і поклав на дно тумби.

Дерхан подивилась у маленький дверний отвір, обмурований цеглою, який відкрив Бенджамін. Він тим часом взяв із полиці в шафі коробку сірників і свічку. Чоловік запалив свічку, затуляючи її від холодного протягу з таємної кімнати. Ведучи за собою Дерхан, він пройшов через шафу й освітив редакцію «Безтямного бродяги».

Дерхан і Бенджамін запалили газові лампи. Кімната була такою великою, що спальня по сусідству здавалася ще меншою. Повітря всередині було важким і спертим. Природне світло не проникало. Високо вгорі виднівся світловий люк, але скло зафарбували в чорний колір.

По кімнаті були розставлені напіврозвалені стільці й кілька столів, заповнених газетами й ножицями та друкарськими машинками. На одному стільці сидів деактивований конструкт з бляклими очима. У нього була потрощена нога, з якої повипадали мідні дротики й уламки скла. На всій стіні виднілися розклеєні плакати. По периметру височіли стоси старих випусків «Безтямного бродяги», що майже розсипалися. Навпроти однієї вологої стіни стояв громіздкий на вигляд друкарський верстат, величезна залізна штукенція в жирних і чорнильних плямах.

Бенджамін сів за найбільший стіл і підтягнув до нього ще один стілець. Він запалив довгу зігнуту цигарку, з якої відразу повалив дим. Дерхан сіла поруч. Вона пальцем вказала на конструкт.

— Як поживає той мотлох? — спитала жінка.

— До біса шумний, не можу користуватися вдень. Доводиться чекати, поки інші розійдуться, але, з іншого боку, і верстат тихим не назвеш, тож яка вже різниця? І величезне полегшення, що не доводиться крутити, і крутити, і крутити це довбане колесо усю чортову ніч кожні два тижні. Я просто закидаю йому в нутро трохи вугілля, показую йому, що робити, і