Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Заході! Тканини – на Заході! Фурнітура – теж на Заході!.. А що у нас?! Та нічого… Отож якщо ми лишимося тут… Ну, переросту я позицію закрійника. Ну, стану директором ательє… Це моя тутешня «стеля», мамунечко! А я хочу більшого. А тому…

Максик підвівся й явно приготувався проголосити заключну промову, тому Тося швиденько мовила:

– Але ж я не уявляю навіть, як усе це зробити… під яким соусом…

– Під яким?..

Він повільно підійшов до порогу кухні, там зупинився, завмер, постояв деякий час мовчки, потім озирнувся до матері зі словами:

– А я не знаю! Як хочеш, так і зроби, але тільки щоб я звідси…

– А як, синку?!

– Наприклад… М-м-м!.. – він набурмосився. – Наприклад, помухлюй з моєю метрикою. Скажи, що мій покійний тато – зовсім не мій, що то був якийсь миршавенький єврейчик, наприклад… Нас же його батьки так і не визнали, то яка різниця, зрештою?..

– Ма-а-акси-ку-у-у!..

– А якщо не подобається… Я знаю?.. Наприклад, можеш укласти з кимсь фіктивний шлюб. Або мені знайди «кобилку», на якій я виїду звідси, а там ми розбіжимося та й годі. Якщо треба – я заплачу, скільки треба. Та й у тебе грошенята за наш старий будинок є, я знаю. Ти ж згодна віддати ці гроші заради щастя твого єдиного синочка, чи не так, мамусенько?

І променисто посміхнувшись, Максик на прощання помахав ручкою матері й нарешті побіг на роботу.

Бар «Гамбрінус», вул. Дерибасівська, № 31, Одеса, 22 вересня 1994 року

Наслідуючи булгаковське «Собаче серце», самі ж співробітники охрестили свою організацію «Одеським Абирвалгом». Перспективи на вдале співробітництво були, правду кажучи, слабенькими, але на безриб’ї, як то кажуть, і дупа соловейком тьохкає. Тим паче в активі у Спартака був досвід співпраці на аналогічну госптематику із санкт-петербурзьким «Невським заводом» та київською «Ленінською кузнею». От тільки якщо на «Ленкузні» ідея виготовлення панелей морозильних агрегатів для сейнерів і траулерів методом паяння була доведена лише до експериментальних зразків, то при роботі з «Одеським Абирвалгом» від набутого раніше досвіду можна було одразу ж відштовхуватися, врахувавши усі помилки, й почати просуватися далі – у напрямі пробної серії паяних панелей.

Інша річ, що надворі стояв уже далеко не 1989 рік, а тому грошей на науково-дослідницькі розробки, можна сказати, вже майже не виділялося, а тоді чиїм коштом проводити навіть мінімально необхідні дослідження?! Так у підсумку і сталося: попри обнадійливі стартові умови, керівництво «Одеського Абирвалгу» вирішило, що закупати за кордоном готові морозильні агрегати з усіма їхніми запчастинами значно дешевше й надійніше, ніж мудрувати над власним виробництвом. До того ж, іноземці забепечували як гарантійне, так і постгарантійне обслуговування і самих сейнерів та траулерів, і всіх тамтешніх вузлів та агрегатів.

Отже, зараз Спартак прибув до Одеси, так би мовити, із заключним візитом – щоб залагодити всі справи по госптематиці, яка так і не запрацювала належним чином. Втім, це був лише офіційний бік справи. Неофіційно ж під час кожного відрядження молодий чоловік встигав навідатися до Одеського морського порту, щоб підштовхнути відправку до Ізраїлю контейнерів з речами дяді Льоні та його дружини тітки Лії. Справа ця була дуже неприємною, а кажучи відверто – навіть огидною. Портові чиновники хотіли отримати «на лапу», дядя Льоня не погоджувався з «ціною питання». Чиновники обурювалися:

– Послухайте, за кого ви нас усіх маєте?! Що ви нам тут розказуєте свої майси[44] – за наші справи ми й самі можемо вам розказати не гірші.

– Азохн вей![45] – зітхав дядя Льоня: – Що ви знаєте за мої справи?..

Усе це не закінчувалося нічим, тільки затягувалося далі й далі. Зрештою питання постало руба: або треба плюнути на контейнери й остаточно відлітати в Ізраїль, або здавати квитки й відтерміновувати виліт… Тоді Спартак і запропонував свою допомогу. Не надто довіряючи «цьому тюхтієві», дядя Льоня, тим не менш, примусив племінника заприсягтися всіма святими, а також здоров’ям батьків, що питання він закриє. Й тоді, хоч і не заспокоївшись остаточно, все ж таки емігрував.

І треба ж такому статися, щоб протягом якихось пари місяців Спартак нарешті домігся того, що так і не вдалося дяді Льоні! Сьогодні він переконався в успішному відбутті контейнерів за призначенням – то хіба ж він не заслужив на відвідини культового злачного місця?! Звісно, теперішній «Гамбрінус» не мав нічого спільного із «Гамбрінусом», що його прославив на віки вічні видатний письменник Купрін, окрім назви й адреси. Тим не менш, молодий чоловік мав власний спогад про це місце: адже вперше побував тут ще в середу, 1 квітня 1981 року, коли представники всіх стіннівок, що випускалися студентами КПІ («ТОК» – на електротехнічному факультеті, «БЕГЕМОТ» – на теплоенергетичному, «УТЮГ» – на радіотехнічному, «ДУГА» – на їхньому інженерно-фізичному і т. ін.) домовилися між собою і дружно рвонули на знамениту одеську Гуморину.

Так-так, хоча за суто зовнішніми ознаками про це ніхто б ніколи навіть не подумав – тим не менш, навчаючись на першому курсі КПІ, Спартак і справді випускав факультетську стіннівку! До «Комсомольського прожектора» як художника-самоука його кооптували вже потім, починаючи з другого курсу. А в перший рік навчання громадська робота була дуже навіть веселою – вірші, прозові мініатюрки, малювання карикатур, виписування вітіюватих заголовків, загальне оформлення…

Про той короткий період свого життя молодий чоловік і згадував зараз, сидячи за півлітровим келихом неймовірно дорогого і водночас неймовірно, до непристойності розбавленого світлого пива (точніше, трішечки розпивленої води) і бесідуючи з Аркадієм Юліановичем Верніковим – контрагентом по госптемі, що представляв «Одеський Абирвалг» у вже закритому договорі.

Обом було і весело, й сумно водночас.

Весело – бо попри суттєву різницю у віці, вони відчували спорідненість душ. До цього додавалося таємне задоволення, отримане Спартаком від усвідомлення того простого факту, що він таки умовив чиновників Одеського морського порту відправити за призначенням дядькові контейнери без сплати шалених хабарів у твердій валюті.

Сумно – бо попри усі прекрасні перспективи, госптема щодо паяння панелей морозильних агрегатів провалилася через тривіальне безгрошів’я. А отже, бачаться вони, найшвидше, востаннє у житті. До того ж, хоча Спартак і не говорив про це, та в Одесу він приїхав мало не з похорону: буквально цими днями не стало Костянтина Демидовича Нехая з відділу математичних методiв дослiджень, який буквально виручив його з дипломом – хоча й заборонив розповідати про це. Отож іще на поминках у неділю Спартак марно намагався втішити Аделіну Єфремівну – нещасну вдову померлого. Осад від тієї жалобної події лишався в душі