Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

кiлька мiсць, мов тайн своїх, мiсць про­ра­з­ли­вої гли­би­ни, над яки­ми її по­верх­ня то мор­щиться, то ви­ром кру­титься.

Морщачись i дри­жа­чи яки­мось зло­рад­ним при­ман­ли­вим ми­го­тiн­ням, во­на ста­рається все в тiм мiс­цi без­по­щад­но по­г­ли­ну­ти в се­бе, що по­явиться на по­верх­нi.

Нiхто не пе­ре­хо­дить тих гли­бi­ней, та­ких су­по­кiй­них на вид, а та­ких зрад­ли­вих своїм су­по­коєм, нiх­то не про­бу­вав пе­реп­ли­ва­ти їх.

Вони не цi­ка­вi.

Супокоєм своїм не ма­нять нi­ко­го до се­бе, а ко­го при­ма­нять на хви­ли­ну, той вiд­вер­тається, збаг­нув­ши оком гли­бiнь обiч кам­ня-ве­лет­ня, не жу­риться бiльше ним i йде. Тож i рi­ка на тiм мiс­цi нi­би опу­ще­на i нiх­то не му­тить там її су­по­кою.

Не са­мi при­бу­ли дiв­ча­та над бе­рег блис­ку­чої вно­чi рi­ки. Ме­жи ни­ми є й ци­ган­ка Мав­ра. Прист­роєна в якусь ста­ру чер­во­ну хуст­ку, спу­ще­ну нед­ба­ло з го­ло­ви, в срiб­не давнє на­мис­то на шиї i на гру­дях, з роз­пат­ла­ним во­лос­сям, во­на про­ход­жується мiж дiв­ча­та­ми, мов ма­ре­во.

Розвеселена дi­во­чим ба­ла­кан­ням та да­рун­ка­ми, яки­ми при­ва­би­ли її зi схов­ку по­мiж се­бе, вис­пi­вує во­на якiсь чуд­нi мо­но­тон­нi пiс­нi, на рiд­нiй, лиш їй зро­зу­мi­лiй мо­вi, i чо­гось вдо­во­ле­на.

Нинi за­хо­пи­ла її, оче­вид­но, струя жи­во­го жит­тя мо­ло­дi­жi, i во­на нi­би вiд­мо­лод­нi­ла сього ве­чо­ра з ни­ми. Зреш­тою, во­на най­бiльше че­рез Те­тя­ну тут. Те­тя­нi за­хо­тi­ло­ся над рi­кою по­во­ро­жи­ти, а се бу­ло для неї те са­ме, що її влас­не ба­жан­ня. То­му во­на ве­се­ла.

Вона вiд­по­вi­дає го­лос­но на всi до­пи­ти дi­во­чi, що ра­дi би заг­ля­ну­ти хоч на хви­ли­ноч­ку в за­чи­не­ну пе­ред ни­ми бу­ду­ч­­чи­ну, i смiється ве­се­ло.

Дiвчата ус­тав­ля­ються вреш­тi по впо­до­бi i во­лi кож­дої на обiб­ра­них мiс­цях i спi­ва­ючи, ки­да­ють з го­ло­ви од­на по дру­гiй пиш­нi вiн­ки з лен­та­ми, яки­ми прист­роїли­ся сього ве­­чо­ра, на блис­ку­чу во­ду - i ждуть.

Коли упав пер­ший вi­нок на во­ду, по­чув­ся пер­ший го­лос:

Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла, гей, гей, гей!

Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла, гей, гей, гей!

Цвiтки зби­ра­ла,вi­но­чок ви­ла,

Долi во­дою йо­го пус­ти­ла.

Другий го­лос:

Поплинь, вi­ноч­ку, по блис­ку­чiй хви­лi;

Поплинь пiд ха­ту, де жи­ве ми­лий.

Поплив вi­но­чок до­лi во­дою,

Серце дiв­чи­ни заб­рав з со­бою.

Третiй го­лос:

На за­рi­ноч­ку змар­нiв по­во­лi,

Не дав Ку­па­ло дiв­чи­нi до­лi.

Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла

Дiвча во пiв­нiч зiл­ля ко­па­ла;

В пiв­нiч ко­па­ла, в пiв­нiч ва­ри­ла,

А до схiд сон­ця вже от­руїла…

Вiдтак гля­дять всi дiв­ча­та на ве­се­лi хви­лi, ку­ди i як не­суть во­ни вiн­ки. По­не­суть їх да­ле­ко чи близько? До ми­ло­го чи до чу­жо­го? На якiм мiс­цi бе­ре­га спи­няться? I тут же в сiм се­лi? Чи, мо­же, ро­зiр­вуть їх ди­кою грою в дрiб­нi кус­нi, не до­нiс­ши цi­ли­ми, де судьба приз­на­чи­ла?..

Якийсь час гли­бо­ка мов­чан­ка. Дiв­ча­та сто­ять пос­хи­лю­ва­нi на бе­ре­зi, див­ляться, сте­ре­жуть очи­ма, ба чи не всiм тi­­лом, роз­ко­ли­са­нi во­дою вiн­ки - i лиш десь-не-десь пов­то­рюється пiв­го­ло­сом:

Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла

Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла!

Цвiтки зби­ра­ла, вi­но­чок ви­ла,

Долi во­дою йо­го пус­ти­ла.

Нараз крик i смiх.

Один вi­нок нат­ра­пив на бист­рi­шу хви­лю ко­ло бе­ре­га, i во­­на ви­ки­ну­ла йо­го зби­точ­не [29] на тра­ву. Зо два iн­шi, спле­те­нi не­мiц­но, ро­зiр­ва­ли­ся за­раз з са­мо­го по­чат­ку i ро­з­п­ли­ли­ся по­оди­но­ки­ми цвi­та­ми по всiй рi­цi, мов розд­ро­би­­ли­ся для всеї рi­ки, i хут­ко зник­ли з очей.

Лиш од­на Те­тя­на мов­чить, не дбає нi про ко­го, не цi­ка­виться нi­чим.

Вона опи­ни­ла­ся на бе­ре­зi ко­ло спо­кiй­ної гли­би­ни, оз­на­че­ної ве­лет­ня­ми-ка­ме­ня­ми, i на­ду­мується. За нею по­во­лiк­ла­ся, мов дру­га її тiнь, i во­рож­ка-ци­ган­ка.

Її об­хо­дить ни­нi най­бiльше вi­нок Те­тя­ни. Що ста­неться з ним? Ку­ди по­не­се йо­го рi­ка? Чи да­лi до крас­но­го Гри­ця в го­ри, чи на бе­рег ки­не? Чи ро­зiр­ве на кус­нi, на смiх пус­тить? То її цi­ка­вить!

Тетяна не здiй­має вiн­ка з го­ло­ви. Ва­гається. Пе­ре­ду­сiм во­на не хо­че, щоб хто ба­чив, як ки­не йо­го з го­ло­ви, не хо­че спi­ва­ти. Не хо­че, щоб звер­та­ли ува­гу на неї, од­ним сло­вом, не хо­че нi­чо­го. Нi­чо­го, в чiм за­хо­тi­ли би й iн­шi бра­ти участь.

Щось са­ма од­нiська хо­че.

А на­раз вже нi­би й то­го не хо­че.

Так стоїть i ва­гається.

Вагаючись, спи­няється тим ча­сом дум­ка­ми ко­ло Гри­ця, пи­тає се­бе:

"Звiнчаються во­ни сеї осе­нi, як за­по­вi­дав їй вiн, чи бу­дуть ще да­лi жда­ти?"

"Заки снiг упа­де, бу­деш в моїй ха­тi", - ка­зав вiн їй сам сво­їми ус­та­ми, i во­на йо­му вi­рить. Йо­му од­но­му на всiм свi­тi. Вi­нок i во­да не ска­жуть їй бiльше, як вiн сам. Вiн своїм го­ло­сом i своїми ус­та­ми, яки­ми цi­лу­вав…

- Ти тут хо­чеш ки­да­ти вi­нок? - об­зи­вається на­раз за нею го­лос Мав­ри i пе­ре­би­ває рап­том лет її ду­мок.

- Не тут! - вiд­по­вi­дає зне­хо­тя мо­ло­да дiв­чи­на i вiд­вер­та­ється, не­ми­ло вра­же­на ци­ган­кою, що пе­ре­би­ла їй дум­ки.

- Не тут, доньцю, не тут, - пiд­мов­ляє Мав­ра, - бо, ади, тут у во­дi вир, i вiн не дасть доб­ре вiн­ко­вi поп­лис­ти. Все бу­де ним в од­нiм мiс­цi кру­ти­ти. Iди тро­хи да­лi та кинь вi­нок, зга­дав­ши сво­го ми­ло­го, чи по­бе­ре­те­ся сеї осе­нi, чи нi.

- Поберемося, по­бе­ре­мо­ся! - вiд­по­вi­дає Те­тя­на гор­до i до­дає розд­раз­не­но: - Ки­ну вi­нок, де схо­чу. - I з ти­ми сло­ва­ми вiдс­ту­пає вiд ци­ган­ки на кiлька кро­кiв. Хо­тi­ла ки­ну­ти вi­нок нi­ким не спос­те­ре­же­на, са­ма од­нiська, тим ча­сом Мав­ра не дає.

- Кидай, де хо­чеш, доньцю. Ки­дай, де хо­чеш! - ка­же при­ми­ря­юче Мав­ра, та про­те не ру­шається з мiс­ця. Се под­раз­ни­ло ще бiльше упер­ту вда­чу дiв­чи­ни, що не зно­си­ла над со­бою нi­якої влас­тi, i во­на вiдс­ту­пи­ла вiд ци­ган­ки дальше. Ще не­да­ле­ко вiдс­ту­пи­ла, ко­ли її на­раз щось мов пiдт­ру­чує не­ви­ди­мою си­лою на­зад на те са­ме мiс­це. Во­на вер­ну­ла i зня­ла з го­ло­ви вi­нок. Да­лi - не ство­рив­ши уст нi на од­не сло­во, ки­ну­ла вi­нок з усеї си­ли ко­ло ка­ме­ня в во­ду… Вi­нок за­ко­ли­сав­ся сильно i, поп­ла­вав­ши кiлька хви­лин кру­гом по ти­хiй во­дi, по­чав, не­мов кер­мо­ва­ний не­ви­ди­мою си­лою з-пiд блис­ку­чої по­верх­нi, су­ну­ти­ся лед­ве за­мiт­но впе­ред.

Не да­ле­ко.

Тетяна сто­яла на бе­ре­зi, по­хи­лив­шись, з очи­ма ши­ро­ко ство­ре­ни­ми, i не ру­ха­ла­ся нi на во­ло­сок. Зза­ду за нею чи­га­ла вдвоє зiг­не­на ци­ган­ка.

Важка хви­ля… мов­чан­ня…

- О! о! о! - скри­ча­ла на­раз Те­тя­на i прос­тяг­ла з пе­ре­ля­ком над во­дою ру­ки. Са­ме до се­ре­ди­ни доп­лив її вi­нок, як тут за­хо­пив йо­го вир. Кру­тив ним якусь хви­ли­ну на од­нiм мiс­цi, грав­ся. Ко­ли на­раз по­тяг­ну­ло йо­го щось в гли­бiнь, i Те­тя­на не по­ба­чи­ла йо­го бiльше.

Мовчки обер­ну­ла во­на своє по­бi­лi­ле ли­це до ста­рої ци­ган­ки, що й со­бi